Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

Каганович поклав мені руку на плече.

— Ти почуваєшся дуже нещасливим, Олександре Семеновичу?

— Анітрохи. Ви того не розумієте. Ми вже кілька років були розлученими, але залишалися добрими приятелями.

Тут встряв Македон:

— Не кажи дурниць. Не встиг ти потрапити в халепу, як вона вже почала шукати іншого.

Але я мав миролюбний настрій.

— Ні, Македоне, ми розлучилися за обопільною згодою вже давно. Коли б я навіть був вільний, то не повернувся б до неї, як і вона до мене. Але це не є перешкодою для того, аби ми одне одному допомагали, де тільки можливо. Тобі важко це зрозуміти. Зрештою, я не певен, що Єва збирається зараз заміж. Можливо, вона лише вишукувала нагоду повідомити, що вже вільна і щоб я не втрачав надії.

Бойко звернувся до мене з проханням:

— Олександре Семеновичу, розкажи нам про свою дружину. Як ви познайомилися та як сюди потрапили.

В’язні часто розповідають про своїх дружин. Всі почували потребу забути власні турботи, постійний тиск слідчих, та постійну боротьбу за суп та махорку. Я сів і почав розповідати.

Наближалося 7 листопада 1937 року. Двадцята річниця революції. У в’язниці поширювалися чутки про амністію. Усі, хто знаходився під слідством, мають бути звільнені. Строки засуджених мають бути зменшені наполовину. Кожен, хто повертався з «брехайлівки», говорив з поважним виразом при близькі переміни. Я також трохи заразився духом оптимізму.

4, 5 та 6 листопада камера обшукувалась із незвичною пильністю.

Ми мусили роздягатися й голими виходити в коридор. П’ятеро наглядачів тим часом обшукували камеру. По черзі брали в руку кожну ганчірку й шукали таємних схованок. Потім перевірили нас. З ретельністю оглядали кожен закуток нашого тіла. Попри все це мені вдалося зберегти голку й шматок олівця. Олівець я тримав у роті, а голка була захована від усіляких перевірок ще на початку мого перебування в ув’язненні. Та голка була для мене святинею. Адміністрацію не турбувала та обставина, що наша одіж розлазилась. Без тієї голки ми нічого не могли б полагодити. Ситуація особливо ускладнилася, коли було заборонено приносити з дому білизну. Треба було безперервно латати шкарпетки. Через півроку через мою необережність та голка пропала. Я якраз латав сорочку, коли нас викликали на прогулянку. Я вчинив, як завжди — машинально увіткнув голку в лацкан і вийшов у двір. Наглядач, до обов’язків якого належало контролювати нас, коли ми проходили, не помітив її. Але її помітив один із в’язнів і пошепки мені те зауважив. Думка про можливість втратити свою дорогоцінність привела мене в шоковий стан. Я швидким рухом висмикнув голку з піджака і цей рух помітив наглядач.

Він закричав на мене й почав вимагати голку. Хоч він і був далеко, але зрозумів значення того руху моєї руки. Спочатку я відмовлявся.

Лише коли він спровадив мене до директора в’язниці, я віддав йому голку. Коли я повернувся до камери, товариші накинулися на мене.

Вони були дуже розгнівані. Македон, як завжди, перевершив усіх і не переставав лаятись. Я з обуренням відповів:

— Голка моя. Можу з нею робити, що хочу. Я переховував її півтора роки. Нікому іншому це не вдавалося.

Звичайно, я був не правий, хизуючися своєю приватною власністю. Тюремні правила вимагали від кожного збереження таких речей, як голка та олівець, бо це є загальне добро. Втрата голки розцінювалася як загальне нещастя. Пізніше ми навчилися робити голки з риб’ячих кісток, що знаходили в супі. Спочатку їх старанно загострювали з одного кінця, а потім робили отвір з другого. Правда, для того, щоб зробити отвір, треба було мати металеву голку. Але якось ми знайшли шматочок мідного дроту, яким послуговувалися для цієї мети.

Наш одяг дуже страждав від періодичної дезінфекції. Робилося це в такий спосіб: кожні два тижні нас виводили з камери, причому ми повинні були забрати з собою все — одяг, взуття, їжу. Нас приводили до лазні, де ми роздягалися. Всі без винятку речі складалися в одну купу і поміщалися до парового котла. Їжу, особливо масну, можна було залишити біля наглядача. Після купання ми отримували стос гарячого, паруючого одягу. У великих камерах часто сиділо до двох сотень люду. До лазні йшли групами по п’ятдесят душ. Можна собі уявити, як важко було після лазні знайти та впізнати свої одяг та білизну. Ця процедура, особливо ідентифікація шкарпеток, завжди продовжувалася декілька годин. Така сама історія була і з носовими хустками. Іноді суперечки тривали по півтора дні. Нас дуже обурювала ця безглузда дезінфекція, але перенаселення в’язниці не давало адміністрації ніякої альтернативи. Якщо вона хотіла запобігти епідемії, то мусила щонайменше двічі на місяць водити кожну камеру до лазні. За царату у в’язниці перебувало щонайбільше 800 душ, і пропускна здатність лазні була розрахована саме на таку кількість людей. У 1937 році тюремна популяція досягла 12 000 чоловік. Лазня працювала вдень і вночі.

Адміністрація не могла зважати на нарікання в’язнів стосовно одягу, якщо хотіла уникнути епідемії. Коли одного разу лазню закрили на ремонт усього на кілька тижнів, всі до такої міри завошивіли, що слідчі перестали підпускати нас до своїх столів. Дезінфекція була для нас тяжким випробуванням, але вона зберігала нам життя.

Під час обшуку перед святом Жовтня наглядачі конфіскували кожен шматок червоної матерії: червоні хустки, червоні стрічки. Їх непокоїв навіть шматок червоного обгорткового паперу. Ми обговорювали цю річ. Македон сказав:

— То все добре зрозуміло. Хочуть не допустити до контрреволюційної демонстрації в день 7 листопада.

— Не розумію, Македоне. Як можна в Радянському Союзі зробити контрреволюційну демонстрацію за допомогою червоних шматків? Треба шукати прапори зі свастиками. Але