Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

Було заборонено утворення будь-яких груп. Справа зайшла так далеко, що збір підписів під зверненням до партії чи уряду вважався контрреволюційним актом. Кожен радянський громадянин мав писати до уряду лише особистого листа. Колективні петиції, якщо тільки вони не були організовані партією, були суворо заборонені. Правда, щоденно можна було прочитати в газетах вдячні листи колгоспників якоїсь віддаленої республіки до «батька народів», до «ясного сонечка» та «улюбленого вождя» товариша Сталіна. Колгоспники дякували Сталінові за «щасливе життя». Ті листи підписували тисячі колгоспників. Лише ініціатива збирання підписів виходила в таких випадках від партії. Ініціатива приватних осіб та окремих груп закінчувалася втручанням НКВС. І не тому, що Сталін хотів заборонити в зародку можливість створення неконтрольованих організацій. Він просто не хотів допустити, аби уряд знаходився під тиском народних бажань. Інакше під час великого голоду мільйони селян організовано просили б хліба. Під час «великої чистки» мільйони жінок виступили б за звільнення своїх чоловіків. В обох випадках потерпав би авторитет державної влади.

У такому разі гебісти не могли дозволити жодної організації в’язнів, якщо не хотіли вступити в конфлікт із власними правами.

Їхня логіка була простою. Організація контрреволюціонерів може бути лише контрреволюційною організацією. Тим паче, така організація не могла існувати у їхніх власних стінах.

У малих камерах ще якось можна було обійтися без такої організації. Лише в загальних камерах, які часто вміщували понад двісті чоловік, нормальне життя в’язнів без старости та його помічників було просто неможливим. Самоорганізація в’язнів була потрібна начальникові в’язниці. Вже сам розподіл їжі та вихід на прогулянку без неї були неможливими. Без такої організації треба було б збільшити апарат наглядачів, і частина в’язнів отримувала б свої пайки вночі. Це була дилема й вона була вирішена. Староста «нелегально» обирався камерою таємно. Начальник в’язниці або комендант блоку довідувалися про це через своїх агентів. Потім начальник з’являвся в камері й призначав обраного старшим, наказуючи йому дбати про порядок, перераховувати в’язнів щоранку, звертатися до начальства, організовувати прогулянки й тому подібне.

Вибули селяни, вибув безногий анархіст, потім вибув також і Комаровський. Він відбув сумний, бо не мав ніякої надії колись повернутися. Чудово розумів, що такі люди, як він, ніколи не повертаються.

Він не був настільки здоровим, аби витримати випробування в таборі суворою сибірською зимою. Доки він був у камері, я стримувався, але коли двері за ним зачинилися, я втратив контроль над собою.

Я лишився з Македоном та Гевондяном. Македон псував мені нерви своєю агресивністю. Вірменин відігравав роль каталізатора. Але в середині грудня він захворів і був забраний на декілька тижнів до шпиталю. Життя з самим Македоном було пекельним випробуванням. Будь-яка розмова переходила в суперечку, я намагався мовчати.

Моя мовчанка йому також не подобалася й атмосфера, що виникала, пригнічувала нас обох. Нарешті, я знайшов вихід — розповідав йому різні побрехеньки. Македон був дуже примітивним і охоче слухав казки та оповідання. А найбільш полюбляв він історію. Не один раз він будив мене серед ночі й вимагав повторення розповіді про справи Карла V, у царстві якого сонце ніколи не заходило.

Іншим способом проведення часу була гра в доміно. Кожен із нас жертвував шматок хліба (частіше всього я сам, бо Македон відмовлявся, хоча грав залюбки. Добре знав, що я не пошкодую свого хліба.). Я придавав шматкам хліба потрібну форму за допомогою шматка скла. Потім готував пасту з крейди, робив сірником ямки в хлібові й заповнявав їх тією пастою, після чого висушував свої вироби. Я вдосконалював свою техніку і з часом досяг у цій справі неабияких мистецьких успіхів. Ми завжди грали доти, доки нас не заставав за грою наглядач. Він не робив нічого поганого, лише забирав доміно. Гадаю, що він дарував його своїм дітям.

Характер Македона проявлявся й під час гри. Хоч ми грали не на гроші, він завжди намагався мене ошукати. Коли брав камені, спочатку перевертав їх і передивлявся перед тим, як узяти. Часто під час гри я дивився у вікно. Він користався з того, щоб просто відсунути від себе непотрібні йому камені. Якось я застукав його на тому й зажадав пояснення. Оскаженілий, він почав лаятись:

— Ти, виблядку, хто ще сів би грати з тобою в доміно? Іди ти з своїм доміно до сраки!

Він змішав доміно, згріб камені на підлогу й почав їх топтати.

Мені стало шкода нових каменів. Я зробив їх того ж самого дня і вийшло це в мене дуже добре. Я відіпхнув його, намагаючись врятувати доміно. Вчинився шарварок. В ту саму мить відчинилася «кормушка»:

— Що тут діється?

Македон відповів наглядачеві:

— Вайсберг зробив доміно. Я з цим не хочу мати нічого спільного. В камері повинен бути порядок.

— Не розповідай мені байок. Я вже давно спостерігаю вас. Ти грав так само, як і Вайсберг. Давай сюди доміно.

Наглядач забрав камені. Я йому сказав:

— Можу вам доробити понищені камені.

Наглядачі, взагалі, симпатизували нам, хоч рідко виявляли ту симпатію відкрито, бо це було небезпечно. Але не було між ними жодного, якому наруга над нами приносила б задоволення. В ті часи майже в кожній родині хтось був заарештований. Прості люди, робітники та селяни, з яких набирали наглядачів, не вірили в нашу провину. Я не пам’ятаю жодного випадку свідомого садизму.

Правове становище в’язнів у стосунках до в’язничного персоналу суттєво відрізнялося від становища у в’язницях гестапо. В’язні не втрачали людських прав. Фізичний тиск на підслідних чинили слідчі й то лише в тій мірі, яка була