Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

У камері він швидко роздягався й падав на підлогу, в той час як два його товариші обтирали його мокрими рушниками й робили масаж. У його уста встромляли запалену цигарку. Потім він їв і ще встигав десять хвилин поспати до того, як його забирали. Слідчий був у розпачі:

— Все-таки зізнаєшся, що був контрреволюційним анархістом.

Чи варто через цю організацію так упиратися? Адже згинеш тут. Тоді просто розкажи, хто поділяв твої погляди.

— Я був і є анархістом, але ніколи не був контрреволюціонером і все життя боровся за революцію. Але я ворог держави — будь-якої держави. В тому числі й вашої. Держава та її апарат утиску є початком усякого зла. Держава всім нам затикає рота. Коли зникне держава, люди вперше у своїй історії зможуть вільно дихнути.

Капітан спробував встряти з ним в дискусію:

— Як можна обійтися без держави? Що тоді робити із злочинцями?

— Коли не буде держави, то не стане й злочинців.

Не було можливості з ним упоратись. Не маючи рації, він свято вірив в свою правоту. Серед 12 000 ув’язнених він був єдиним, хто боронив свої ідеї. Ми, решта, були жертвами утисків. Він же був борцем проти цього й часто говорив своїм співкамерникам:

— Правда колись восторжествує. Наше терпіння не пропаде марно.

І він боровся. Витримав «конвеєр», так ні в чому й не зізнавшись. Через 31 день допит перервали, а його спровадили до Москви буцімто до психіатричної лікарні.

Можливо, й він, як і багато інших, опинився в далеких таборах.

На той час усе більше починали говорити про перелом, що має настати. На цю думку наводили не тільки неможливі для життя умови в переповнених камерах, але й певні відомості ззовні. Перший раз ми почули голос протесту. Дружини арештованих залізничників відвідали Народного комісара Кагановича й просили його допомогти чоловікам. Петиції заповнювали до секретаріату Центрального комітету партії, Генеральної прокуратури та Президії Верховної Ради. Ніхто не звинувачував НКВС в арештуванні неповинних. Родичі завжди говорили лише про помилки. Однак повінь прохань дорівнювала демонстрації. На заводах бракувало фахівців, скрізь панував неймовірний хаос, була знищена цілісність керівництва. Майже всі вищі офіцери Червоної армії були арештовані. Робітники йшли на роботу з торбинкою сухарів на випадок арешту на заводі. Настрій у країні був розпачливий, відлуння того всього не могли не дійти до влади. Навіть найвищі сановники держави мали ті чи інші неофіційні контакти з народними масами. Дружини народних комісарів мали прислугу та своїх перукарів. Наркоми мали своїх водіїв. Постійно провадилися арешти серед вищих урядовців. Кожен боявся, що наступним разом черга дійде до нього. Навіть члени Політбюро не були певні своєї безпеки, як це було видно на прикладі Чубаря, Постишева, Косіора. Напруження в країні піднялася до того ступеня, що, навіть в умовах цього небаченого всевладдя НКВС, загрожувала вибухом. Господарське життя завмерло, ніхто не наважувався брати на себе ніякої відповідальності. Кожен уникав контактів будь з ким.

Директори та інженери заводів за будь-якого відповідального кроку забезпечували себе стосами паперів, щоб захиститися від втручань НКВС, усе тонуло в бюрократії.

Новоприбулі розповідали, що перед дверима провінційних в’язниць часто збиралися розпачливі дружини. Так само й перед приміщеннями прокуратури. Ми в камерах досить таки добре орієнтувалися в ситуації в країні й відчували: так довго тривати не може.

Той настрій країни мав тисячами каналів передаватися й Сталінові. Тож саме він прагнув «чистки» й розпочав її, Єжов був лише знаряддям її здійснення. Однак і сам Сталін не міг передбачити жахливих масштабів лиха. Єжов виявив ретельність, яка поставила країну на край прірви. Сталін, зрозумівши ситуацію, в останню мить завернув. Так само, як це було і в часи колективізації, коли 11 мільйонів селян опинилися на кладовищах. Тепер знову справа встигла зайти дуже далеко до того, коли він, нарешті, видав гасло: повернути!

Два з половиною місяці я просидів у тому паровому котлі і був уже на межі своїх сил. Коли нас виводили на прогулянку, я сідав на землю, дивився в небо і хапав повними ковтками свіже повітря. Наглядач не перешкоджав — я був за рангом найстаршим в’язнем.

Якось уночі на початку вересня я лежав на верхніх нарах, не будучи в змозі заснути від спеки. За допомогою рушника я намагався підняти нагору трохи холодного повітря, але товариші внизу запротестували, бо їм здавалося, що через мої рухи гаряче повітря спливає на них. Я мав привілей мати персональне ліжко ціною того, що мені було найжаркіше. Я припинив свої потуги й відвернувся до стіни.

На стіні в багатьох місцях було видно викарбувані написи.

В’язні, які вибували, увічнювали свої імена разом із датами прибуття та вибуття. Всі написи стосувалися періоду 1936 року. Мені було дивно, що ці люди потрафили вказати дати свого вибуття. Вибуття відбувалося таким чином, що наглядач чекав, доки ув’язнений складе свої речі й потім забирав його з собою. Ув’язнений не мав ніякої можливості на очах наглядача викарбувати дату. Прізвище та день прибуття він міг виколупати, коли хотів. А як з вибуттям?

Надійшла північ. Я все думав про цю проблему. Нарешті вирішив викарбувати своє прізвище на стіні й витяг із-під подушки шматок скла. Напис вийшов дуже красивим та виразним. Тієї самої миті відчинилася «кормушка»: «На літеру В!».

Я не ворухнувся. Мене не брали на допити вже майже рік. Я був переконаний, що мені дали спокій аж до перелому.

Двоє товарищів, чиї прізвища починались на