Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг
— Це антирадянська демонстрація. Якщо я дам їй ходу, тебе розстріляють.
— Прошу вас, громадянине коменданте, надати їй ходу. Якщо вже в мене відібрано мої права, то нехай мене розстріляють.
Цього разу комендант послав написаний кров’ю шмат до НКВС.
Результат був несподіваний: через тиждень прийшов начальник в’язниці й повідомив:
— Камера № 4 має право писати подання по четвергах. Хто хоче писати, мусить повідомити про це наглядача заздалегідь. Писати будете не в камері, а в кімнаті на четвертому поверсі. Там кожен дістане папір і ручку.
То був перший проблиск перелому.
Багато місяців у «лавочці» не було нічого опріч сала та цукру.
В’язні ж, у яких було мало грошей, хотіли, перш за все, сухарів, оселедців та інших дешевих продуктів. Але ми ніколи раніше не сміли ставити таких вимог. З нагоди відвідин лікарської комісії один з в’язнів склав із цього приводу скаргу. Через два дні нас повели до «лавочки» й ми побачили там усе, чого тільки душа хотіла. На жаль, я вже на той час не мав грошей. Останні 30 карбованців скінчилися на початку листопада. Я прорахувався, бо був переконаний, що пробуду в ув’язненні не довше кінця 1938 року. До того часу 500 карбованців, що їх мені переказала Олена, виручали мене з біди. Тепер же я сидів голодний.
Товариші допомагали мені трохи, а ще я підзаробляв лекціями.
Дієта в’язня була науково обґрунтована. Якщо цілий день лежати спокійно без жодного зайвого руху, то тих харчів могло вистачити. Щоправда, ми страшенно схудли — я, наприклад, втратив 22 кілограми, — але з голоду не помирали. Зараз же, не маючи більше грошей для поповнення свого раціону, я став дуже ощадливо витрачати свою енергію. Раніше в камерах, де було досить місця, я займався щоденною гімнастикою. Довелося цю практику припинити.
Під час прогулянки я сидів у кутку двору і з задоволенням споглядав небо та дихав свіжим повітрям. Наглядачі залишали мене в спокої.
Всі вже знали, що я найстарший в’язень на Холодній Горі. Ніде ранг старшинства не значить стільки, як у в’язниці. Я ніколи не претендував на становище старости. Його обов’язки були для мене обтяжливими, окрім того, я не мав нінайменшого бажання скандалити з вірменчиками. Однак я мав великий вплив на нарадах. При кожній кризі я пропонував вибрати старостою когось із вірменчиків. Вони спостерегли це й зрозуміли, що то буде пасткою й відмовилися давати свою кандидатуру.
Їхня ненависть була спрямована проти мене. Особливо обурювали їх мої лекції, які я читав у своєму кутку, і в яких вони не могли брати участі через брак початкової освіти. Я підмовив знайомого економіста, аби він у той самий час в іншому кутку читав для них популярні лекції з економіки. Але вірмени відмовилися й безугавно снували якісь інтриги. Гевондян, якого я полюбив, і який любив мене, постійно лаявся зі своїми одноплемінцями через мене, зрештою, полишив їх і перебрався до мене. Ця демонстрація означала для вірменина те саме, що для нас вихід із партії, чи для віруючого полишення церкви.
У камері перебували два полковники й багато офіцерів середнього рангу. Мене причарував один єврейський капітан. Походив він із Литви. Був такий малий, худий і непоказний, що годі було зрозуміти, як його було прийнято до війська. Він був інженером, звали його Якубом Горліним. То була чарівна людина. Він мав прекрасні риси обличчя й м’які котячі рухи, а ще був дуже наївним. Подібні йому люди зустрічаються серед євреїв дуже рідко. Він нагадував дитину, що заблукала в гаю. Я не можу забути його мрійливих і сумних очей. Він часто розповідав мені про свою молодість.
Якуб виріс у невеликій садибі в українському передмісті, власником якої був високий урядник, виходець із дрібної шляхти. Батько Горліна був ремісником. Він був челядником й за це отримував від власника невелику платню й помешкання в підвалі будинку для челяді. Старий Горлін помер, коли Якуб був ще малим, але господар маєтку та його дружина поставилися добре до матері Горліна.
Їй дозволили залишитися з двома дітьми в помешканні, і вона продовжувала отримувати платню. Діти шляхтича гралися з єврейськими дітьми. Сестра Якуба заприятелювала з молодим російським хлопцем, який був приблизно того самого віку, що і Якуб. Сам же Якуб залицявся до 15-річної блондинки Шури, дочки господаря маєтку. Він лише на рік був старший за неї. Дівчинка була великою пустункою, вони разом бігали по великому парку й лазили по деревах. Завчасно розвинута, вона провокувала чорноволосого хлопця. Врешті дійшло між неповнолітками до того, що вони покохали одне одного. Незважаючи на різницю в національності та соціальному стані, їхнє кохання було міцним. Однак революція їх порозкидала. Якуба доля закинула до Риги. Він не знав, Шура жива чи загинула в громадянській війні. Будучи студентом, приєднався до комуністичного гуртка. В 25 років втік до Радянського Союзу, де вступив до військового училища й став офіцером. Після тривалих пошуків знайшов, нарешті, Шуру. Їх батьки загинули. Вона ж вийшла заміж за комуніста, але не була щасливою в заміжжі. Якуб знову закохався в неї ще більше, ніж раніше. Ця історія скінчилася дуже сумно. Коли Якуб був у Москві, до нього дійшла звістка що Шура отруїлася.
На нещастя, місце Якуба в камері було поблизу вірменчиків. Він мусив раз у раз по дорозі до мене проходити повз них. Вони насміхалися над малим єврейським капітаном і підставляли йому ноги.
На щастя, величезний німець на прізвище Вольф завжди ставав на його бік і, оскільки він був сильним як віл, вірмени мали
