Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук
Оборонець д-р К. Паньківський звернув увагу на помилковість становища прокурора та голови суду, що на суді не вільно говорити про суспільно-політичні справи, бож таке становище суперечить самому поняттю судів присяглих: адже, якщо б доводилося розглядати виключно правничі питання, то для того мусіли б суддями бути тільки фахові правники, а не пересічні громадяни, без правничої освіти, якими є у величезній більшості члени суду присяглих. Переходячи до справи підсудних, д-р Паньківський сказав:
„Це мусить бути щось велике, щось дуже велике, що спонукало цих молодих людей стати членами цієї організації. Це мусіло бути щось надмірно велике, що в нинішні часи матеріялізму підказувало їм служити якійсь вимріяній ідеї. Панове, ви мусите визнати, що це була любов до свого народу: вони щиро й цілковито, нічого для себе не застерігаючи й не заховуючи, принесли себе цілих у жертву тій ідеї, що її вони признали за святу і тими способами, які в їхньому переконанні були найкращими, єдиними, бажали цю велику ідею здійснити. І цей їхній вчинок зрозуміють усі, хто знає про те, що були, є і будуть люди, котрі люблять свій нарід, котрі страждають і терплять за цей нарід”.
Д-р Ст. Шухевич заторкнув у своїй промові справу документів „Архіву Сеника”, що ними польський суд намагався між іншим довести, що підсудний д-р Гнатевич займав в ОУН якийсь високий пост.
Оборонець звернув увагу на обставину, що відписи тих документів, якщо вони зроблені з ориґіналів, залишених у руках чеської влади, є чомусь не потверджені чеськими чинниками, як цього вимагає закон. Для доведення автентичности ориґіналів прокурор не хотів дати жадного доказу. Щождо діяльности підсудних, – твердив далі оборонець, – то вона випливала виключно з їхньої палкої любови до своєї батьківщини; а як немає в світі жадних приписів, ані норм, які обмежували б любов до матері, – казав д-р Шухевич, – так немає і не може бути приписів, які обмежували б любов до батьківщини. Цієї любови ніхто не здушив і не здушить. Опісля, вказуючи на нелогічності акту обвинувачення та спираючись на зізнання підсудних і свідків, д-р Шухевич довів безпідставність обвинувачення д-ра Гнатевича, Романа Шухевича та Феника.
Оборонець Рачуна, д-р С. Шевчук своєю промовою в тяжку судову атмосферу вніс веселий настрій: він зобразив свого клієнта Рачуна, як Богу духа винного сільського хлопчину, який захотів на хвилину стати таким війтом, як його батько, і тому, використовуючи його неприсутність, витягнув з батькової шухляди печатку й прибив її на особистій виказці, не мавши жадного поняття, що вона є підробленим документом для українського революціонера.
Д-р Загайкевич пригадав польському судові, що на протязі 150 років поляки також мусіли боротися проти ворожої окупації і всі ті їхні земляки, які в той час попадали в конфлікт з окупаційною владою і за любов до свого народу мусіли йти до тюрми, – всі вони вважалися та досі вважаються серед поляків найбільшими патріотами й національними героями.
„І тому насуваються дуже поважні рефлексії, коли торкається справа людей, які за найкращий свій обов'язок вважають служіння батьківщині й за те йдуть до тюрми. Судова заля не розв'яже того, що нуртує в цій країні. Не розв'яжеться цієї проблеми ні присудами, ні судовими екзекуціями. Розв'яже її лише історія, що прийде після їхніх вчинків”.
„Якщо спитаємо, – продовжував оборонець, – що спонукало підсудних до того, що вони завернулися з вигідної дороги животіння й пішли на шлях, на якому видніють сірі мури тюрем і примари смерти, коли ми спитаємо їх про те, то почуємо відповідь, яка неначе ясний промінь кидає гарне світло на підсудних. Ця відповідь не звучить інакше, як тільки: – любов до батьківщини. Це велика стихія національної ідеї, що огорнула мізок і серце. Вона взяла в свої обійми цих людей без жадних застережень і компромісів. Вона витиснула свій знак на їхніх характерах, на їхніх душах, вона керує їхніми думками. В нас уже теж минулися часи байронізму, часи плаксивих сантиментів і тихої любови...”
Коли прокурор намагався перервати промову д-ра Загайкевича, як це він робив супроти інших, оборонець звернув увагу голові суду, що згідно з судовою процедурою прокурор не має права втручатися до промови оборонця. Після наради з двома іншими суддями („вотантами”), голова суду визнав за оборонцем слушність і закликав прокурора до порядку. Свою двогодинну, справді дуже добру, промову д-р Загайкевич закінчив цитатами з творів колишнього польського революціонера, маршала Пілсудського, про вплив в'язниці на формування політичної думки.
Останню і найкращу та найсильнішу промову виголосив оборонець проф. д-р В. Старосольський.
У своїй промові він з'ясував політичне підґрунтя для виникнення й діяльности ОУН на західньоукраїнських землях і цитатами з польської літератури та творів світових соціологів і філософів, як теж численними прикладами з визвольної боротьби польського й інших народів вказав на високий моральний рівень тих, хто бореться за волю свого народу, отже, й українських націоналістів-революціонерів.[252] А, переходячи після того до самої справи оборонюваних ним підсудних, він сказав:
„Бороню п'ятьох підсудних... Дуже характеристична річ у цьому процесі – це признання. Є гурт підсудних, які відразу, не примушені до того, кажуть: „Так, я належав до ОУН, так я був учасником чи виконавцем того чи іншого вчинку”. І є гурт підсудних, які заперечують. На цьому процесі існує такий внутрішній наказ, який примушує усіх, що до ОУН належали, явно до цього признатися. Тому я без ризика можу сказати, хто в цій залі й на цій розправі каже, що до ОУН не належав, то так у дійсності було. З цього погляду мої клієнти дуже маркантно розставлені на цій лінії, яка веде від точки абсолютної непричетности до ОУН, аж до того місця, де починається ця організація. З одного боку Федаківна і