Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук

Львівський процес був ще гіднішою прилюдною презентацією українського революційного руху перед своїм і чужим громадянством, ніж Варшавський, бо під час Львівського процесу навіть Мигаль, Малюца й Підгайний не „сипали” нікого, а навпаки, відкликали свої попередні зізнання й засудили їх як такі, що негідні поступування українського націоналіста.

Інакшого вигляду, в порівнянні з Варшавським процесом, надала Львівському процесові насамперед та обставина, що на форумі львівського суду польська влада беззастережно визнала право для українських підсудних говорити українською мовою. Тому всі підсудні вже не були лише мовчазними демонстрантами, як на Варшавському процесі, а зізнавали й складали відповідні заяви, використовуючи навіть право останнього слова підсудного. Замість оборони прав української мови, тут приводом для демонстративних виступів підсудних проти польського окупанта стало питання державної приналежности. Коли на початку процесу кожному з підсудних, під час записування особистих даних, ставлено запитання про його державну приналежність, підсудні демонстративно заявляли: „Українська”. Коли ж голова суду та прокурор намагалися висміяти таку відповідь поясненням, що, мовляв, її треба розуміти так, що підсудні вважають себе за громадян УССР, то підсудні уточнювали свою відповідь так: „Моя державна приналежність у принципі українська, а тимчасово польська”. А Степан Бандера, крім цього, на запитання про його ставлення до військової служби відповів: „Я є членом Української Військової Організації”.

Хід процесу

Першого дня процесу останнім уведено до залі Степана Бандеру. Коли він появився, всі підсудні встали з місць і привітали його окликом „Слава Україні!” За підсудними встали з місць також українські оборонці, а за ними спантеличені в першу хвилину – трибунал і лава присяглих. Як згадано, у Варшавському процесі за ці оклики суд карав свідків, членів ОУН, темницею. У Львові треба було б хіба всіх підсудних покарати темницею і вести процес за їхньої відсутности. Це, одначе, було б компромітацією для польського „демократичного” судівництва, а тому і судді, і прокурор прийняли цю демонстрацію мовчанкою.

Підсудні поділилися тактикою своїх виступів перед судом: ті, про котрих польська прокуратура мала наявні докази їхньої діяльности в ОУН, признавалися до своєї приналежности до Організації й давали вияснення та заяви, щоб таким чином пропаґувати ідеї ОУН і здобувати прихильників для ОУН та її боротьби серед українського громадянства і чужинців. А ті, про котрих доказів таких не було, послідовно заперечували свою приналежність до ОУН. Заперечували її: Дарія Федак, Віра Свєнціцька, Катря Зарицька, Івасик, Ярош, Сеньків, Коцюмбас, Равлик, Феник і Роман Шухевич, заявляючи при тому, що за своїми переконаннями вони є українськими націоналістами. При зізнаннях Равлика голова суду намагався спровокувати його до уточнення, як треба розуміти, що підсудний є українським націоналістом, але не є членом ОУН, – і поставив йому питання, як він оцінює ОУН та її діяльність. Равлик спокійно відповів, що не вважає судову залю відповідним форумом для таких дискусій. Присоромлений голова суду завважив, що Равлик є „знаменитим діялектиком” і залишив своє намагання провокувати підсудних, щоб вони або хвалили ОУН і тим наражувалися на засуд, або осуджували Організацію, якщо заперечували свою приналежність до неї.

Для облегшення становища тих підсудних, котрі заперечували свою приналежність до ОУН, Підгайний, Малюца і Мигаль відкликали всі свої попередні зізнання, якими обтяжували тих підсудних. Вони підкреслили, що їхні попередні зізнання є неправильні й що вони зумисне подали цілком невинних людей, котрі не є членами ОУН, як членів, щоб заплутати свої зізнання і так рятувати себе. Осудили й відкликали свої зізнання під час поліційного слідства також Ярослав Макарушка та Ярослав Спольський. Осуджуючи своє заломання під час поліційних допитів, Роман Мигаль заявив, що тепер у своїх зізнаннях він називатиме Степана Бандеру тільки провідником, не вживаючи його прізвища, бо вважає себе за негідного вимовляти того імени.

Так само Іван Малюца назвав себе негідником, бо не витримав поліційних знущань і зрадив чимало організаційних таємниць та обтяжив своїх товаришів. Він кілька разів намагався вияснити причини свого заломання в слідстві, але голова суду завжди відбирав йому слово, а врешті сказав випровадити його із залі розправ. Подібно повівся голова суду із Спольським. Він не дозволив, щоб поліційний аґент відповідав на запитання Спольського, чи правдою є, що його, Спольського, переслухувано без перерви протягом 9 діб. Коли ж Спольський почав засуджувати своє заломання, як негідне українського націоналіста, голова суду не дозволив йому закінчити речення й наказав поліціянтові випровадити підсудного з залі.

Підгайний, Мигаль, Малюца і Качмарський потвердили свою участь в атентатах на Бабія й Бачинського та в підготовці замаху на Кособудзького і докладно з'ясували хід усіх тих справ, а також справу атентату на большевицького консула у Львові. Одначе, у своїх зізнаннях вони перед судом обмежили коло співвинних у підготовi й виконанні замахів тільки на своїй чвірці, рішуче заперечуючи співучасть інших підсудних. У випадку Сенькова вони вияснили, що він членом ОУН не був, а виконував деякі справи, розглядені тепер на суді, тільки на прохання Мигаля чи Качмарського, як своїх приятелів.

Степан Бандера у своїх зізнаннях відверто виступив як Крайовий провідник ОУН на західньоукраїнських землях, вияснюючи розглядані судом справи і при тому відмовляючись від подавання прізвищ чи псевд когонебудь із членів ОУН. Він признався, що Бачинського, Бабія та большевицького урядовця вбито, а Кособудзького й Юзефського було запляновано вбити з його, Бандери, наказів. При цьому він пояснив, що Івана Бабія вбито не за його політичні погляди, а за активну співпрацю з ворожою поліцією, за притримання в церкві й передання поліції українського студента, що розкидав летючки ОУН, та за намовлювання ґімназистів до співпраці з польською поліцією проти українських революціонерів. ОУН насамперед перестерегла Бабія й закликала його покинути ганебну роботу, але він тільки посміхався з пересторог і продовжував шкідницьку дію. Тоді над Бабієм відбувся організаційний суд, який дуже сумлінно розглянув його справи. Коли ж той суд видав присуд смерти на Бабія, то він, Бандера, як Крайовий Провідник ОУН, дав наказ цей присуд виконати. В справі Бачинського також проведено дуже докладне слідство, при чому за ним стежили кілька членів ОУН, які один про одного не знали. Коли ж стверджено, понад усякий сумнів, що Яків Бачинський є поліційним донощиком і стежить за українськими студентами-революціонерами, то суд засудив його, за національну зраду й за добровільну співпрацю з ворогом проти власного народу, на кару смерти. Цей присуд також виконано з наказу Крайового провідника ОУН Степана Бандери.

Старшину тюремної сторожі Кособудзького Степан Бандера звелів забити за