Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук

Оборонці

Підсудних на Варшавському процесі боронили: д-р Володимир Горбовий, адвокат з Долини – Ст. Бандеру, Я. Чорнія і Є. Качмарського; Д-р Ярослав Шлапак, адвокат із Станиславова – Я. Карпинця і (спочатку) І. Малюцу; д-р Лев Ганкевич, адвокат зі Львова – М. Лебедя, Д. Гнатківську, Я. Рака та Б. Підгайного; д-р Олександер Павенцький, адвокат зі Львова – М. Климишина і К. Зарицьку.

Становище оборонців не було легке: вони повинні були змагати до того, щоб підсудні одержали якнайлагідніший присуд, але разом із тим не сміли забувати, що це важливий політичний процес із виразним демонстративним характером. Той характер процесу дуже добре розуміли й поляки.

Коли, наприклад, оборонець Лебедя д-р Лев Ганкевич пробував довести, що Лебедь не хоче говорити перед судом тільки тому, що не знає польської мови так добре, щоб нею пописуватися у Варшаві, то прокурор з насмішкою звернув йому увагу: „Сумніваюся, чи Лебедь задоволений з цього вашого пояснення!”

Для того, щоб підкреслити політичний характер процесу, оборона раз-по-раз ставила відповідні внески й запитання. Польський суд намагався перешкодити цьому і відкидав такі внески чи запитання, як „невідповідні” й карав оборонців грошовими карами.

Але багаторазове покарання оборонців та безугавне відкидання їхніх внесків повернулося своїм вістрям проти поляків: воно стало демонстрацією перед чужим світом і перед польським громадянством, що в Польщі під час політичних процесів проти українців немає жадної судової об'єктивности і що не лише підсудні, а й їхні оборонці не мають змоги вільно висловлювати свої думки. Так, наприклад, польська газета „Роботнік” цілком виразно призналася:

„В історії польського судівництва ще ніколи не записано, щоб суд відкинув стільки внесків оборони; ще ніколи літанія відкинених запитань оборони не займала цілих колонок у щоденниках. Суди не раз давали догану обороні, але рідкістю бувають так щедро присуджувані оборонцям грошові кари”.[247]

Оборонці були свідомі того, що велика частина їхніх запитань не буде допущена, але вони зумисне ставили їх, щоб ті запитання дісталися на сторінки польської й чужинецької преси, бо дуже часто ці запитання самі піддавали читачеві відповідь. Коли, наприклад, оборонець запитував підсудних, завдяки чому ОУН здобула серед українського громадянства такі величезні впливи, або – чи український націоналізм діє тільки в Польщі, а чи охоплює всі українські етнографічні землі, то хоч суд не дозволив відповідати на ті питання, в кожного читача вже на підставі самих запитань залишалося в свідомості, що ОУН має великі впливи серед українського громадянства і що для того є, мабуть, якісь причини, над якими варто подумати, та що український націоналізм діє на всіх українських землях, до яких, видно, належить теж „Малопольска Всходня”.

Випадковим і цікавим моментом, що теж допоміг українським оборонцям компромітувати польську поліцію та польське судівництво, був такий факт: коли поліційний аґент Маршалік зізнавав, як свідок, про своє обстежування Климишина і Карпинця, д-р Шлапак казав йому показати на лаві підсудних згаданих людей. Маршалік показав на Качмарського й Підгайного, заявляючи, що перший – це Климишин, а другий – Карпинець. Коли ж оборонець кілька разів висловив свій сумнів, чи свідок справді пізнає тих, за якими слідкував, Маршалік самовпевнено відповів, що пізнає обидвох з усією рішучістю. Тоді голова суду казав встати Климишинові, й Карпинцеві і поліційний аґент признався, що він помилився, але тепер уже „таки цілком певно” обидвох пізнає. Це було осмішенням не тільки польського поліційного аґента, а й цілої системи польського судівництва, що беззастережно спиралося на свідчення польських поліціянтів.

Після Варшавського процесу збори українських адвокатів висловили окреме признання й подяку д-рові Ганкевичеві, д-рові Гoрбовому, д-рові Шлапакові і д-рові Павенцькому за працю й жертовність в обороні української молоді, судженої під час процесу.

Промови польських прокурорів

В ролі обвинувачів під час Варшавського процесу виступали два прокурори: прокурор варшавського апеляційного суду Рудніцкі та прокурор Желєньскі, колишній журналіст. Обидва вони опрацьовували акт обвинувачення й обидва виступали на суді з своїми промовами. Але їхня поведінка та зміст їхніх промов були дуже відмінні: якщо Рудніцкі таки спромігся на збереження певної поваги до себе самого й до підсудних, то Желєньскі раз-по-раз прискав їддю польського шовінізму й примітивізму.

Прокурор Рудніцкі у своїй промові ще раз з'ясував, подану вже в акті обвинувачення, історію постання УВО й ОУН та їхню дію, попередивши її вступом про визвольну боротьбу українського народу в 1918-20 роки. Він дуже влучно схарактеризував політичну програму ОУН стосовно окупантів українських земель:

„Завдання ОУН, – сказав він, – можна звести до одного слова. Коли в 1863 році якийсь російський достойник запитав польського графа Вєльопольського, що повинна зробити Росія, щоб задоволити поляків, граф відповів: „Відійдіть!” Отаке становище займає ОУН”.

Очевидно, прокурор Рудніцкі підкреслив, що таку розв'язку в стосунку до поляків він уважає неможливою тому, що західньоукраїнсь-кі землі – „це край з мішаним населенням, де один брат є високим греко-католицьким достойником, а другий – польським генералом”.[248] А тому, мовляв, в „інтересі обидвох народів тих земель” польська держава мусить якнайрішучіше поборювати ОУН, яка ширить ненависть поміж тими „братніми” народами.

Інший прокурор, Желєньскі, вже на вступі своєї промови заповів, що йому „припало обговорити справу, про яку не можна говорити без сильніших і гостріших акцентів”. Одначе, його промова не була ані „сильна”, ані не „гостра”, а просто – огидна. Він увесь час намагався тільки компромітувати й оплюгавлювати ОУН, членів Проводу, починаючи від полк. Коновальця, та кінчаючи всіма підсудними і українськими свідками на процесі. З особливою насолодою він цитував з „Архіву Сеника” листи полк. Коновальця до Сеника про те, що, мовляв, В. Мартинець затратив почуття відповідальности в тому, про що пише й підписує”, то знову іншого листа, в якому полк. Коновалець дорікав Сеникові за його декадентські настрої. Тих з підсудних, які у слідстві склали зізнання, опісля ж їх відкликали перед судом, прокурор назвав боягузами, які заломалися, а тепер „відбріхуються перед Організацією”. Навіть те, що Климишин під час слідства взагалі не хотів зізнавати й мовчав, Желєньскі пояснив ... страхом: „А знаєте, чому він відмовив зізнань? – дослівно запитував прокурор. – Бо найбільш з усіх боявся, бо знайшовся в такій ґротесковій, трагічній нервовій ситуації, що просто годі було на нього дивитися і