Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук

Пєрацький приїхав, як звичайно, коротко після третьої години. Проходячи ніби випадково попри нього, Мацейко натиснув на пакуночок. Але бомба не вибухла. Як пізніше виявила експертиза, скляна рурка була міцніша, ніж припускалося. Бачачи, що бомба „не діє”, Мацейко витягнув револьвер, підбіг до Пєрацького в той момент, коли він входив уже до їдальні клюбу, й кількома пострілами поклав його трупом.

Після втечі, описаної в газетах зразу по атентаті, Мацейко пішки пройшов приблизно 50 кілометрів поза Варшаву, всів на малій станції на поїзд і поїхав до Люблина, де мав адресу члена ОУН Якова Чорнія. За організаційною кличкою Чорній прийняв Мацейка і переночував його.

З Люблина Мацейко поїхав поїздом до Львова і тут сконтактувався з Качмарським, а через нього з Малюцою, якому віддав револьвер і пояснив, що він приїхав з Варшави, де виконав замах, і тепер хоче виїхати за кордон. Малюца примістив його на тимчасовому приміщенні у Львові, а 4 липня вислав його організаційним зв'язком до Синєвідська Вижнього біля Стрия, щоб з допомогою організаційного зв'язку він перейшов у скільських горах до Чехо-Словаччини. Але там виявилося, що цей відтинок особливо дбайливо стерегла в той час польська поліція. Тому в половині липня Мацейко повернувся до Львова.

Насправді Малюца тільки подав Мацейкові такий претекст, бо хотів затримати його на українських землях до того часу, поки не одержить від Проводу згоди на відіслання Мацейка за кордон. 25 липня Малюца, разом з Анною Чемеринською, перейшли нелеґально кордон в околиці Славська і на Словаччині вони зустрілися з Ярославом Барановським, який заявив тоді Малюці згоду Проводу на втечу Мацейка за кордон. Малюца повернувся до Львова і доручив членові ОУН Ярославові Ракові перевести Мацейка через кордон в районі Ворохти до Ясіня. 5 серпня 1934 року Рак у товаристві Катрусі Зарицької вийшов ніби на спортову прогулянку в гори й перевів Мацейка через кордон і в Ясіню передав його Я. Барановському.

Після вдалого атентату у Варшаві Лебедь і Гнатківська негайно виїхали з Варшави – Лебедь через Данціґ до Німеччини, а Гнатківська повернулася додому, до Косова, де її батько був українським парохом. Як згадано, Лебедя німці заарештували і, зламавши міжнароднє право про політичних утікачів, видали полякам, а Гнатківську арештовано в Косові на підставі даних „закордонного інформатора”. Від того таємничого „закордонного інформатора” польська поліція довідалася також про хід втечі Мацейка, а тому арештувала Ярослава Рака і Катрю Зарицьку, а в Люблині Якова Чорнія, який перекочовував у себе Мацейка.

За що вбито Пєрацького?

Вбивство Пєрацького – це був насамперед демонстративний бойовий акт проти польського міністра внутрішніх справ, що з титулу своєї посади був офіційним репрезентантом і керівником терористичного польського окупаційного режиму на західньоукраїнських землях; це був удар ОУН по авторитеті польської держави, як окупантові українських земель.

Але у випадку Пєрацького, крім того, не йшлося про випадкову особу на посаді міністра внутрішніх справ. Коли ОУН у своєму офіційному повідомленні про вбивство Пєрацького подала, що „вбито одного з катів українського народу”, то це не була безпідставна фраза. Щоб задокументувати це об'єктивним свідченням, ми наведемо голос англійської преси. Одна з найбільших тоді і найпопулярніших британських газет „Манчестер Ґардіан” з датою 22 листопада 1935 року писала з приводу Варшавського процесу:

„Генерал Пєрацький був міністром внутрішніх справ, він був теж відповідальний за ганебну „пацифікацію” України в 1930 році. Українці витримували з подивугідною пасивністю, але поки дехто із крайніх кіл почав палити скирти польських дідичів. У відповідь на те наїхали відділи польської кінноти та поліції на села, без розбору арештували селян і били їх. Ці операції роблено в таємниці, але для теперішньої історії не було найменшого сумніву, що тут відбувся один із найбільших актів насильства, що його колинебудь в новітні часи проведено. Докладно невідомо, скільки селян побито, але обережний підрахунок вказує на кругле 10.000, з яких майже всі були невинні. Побиття були такі жорстокі, що багато з селян тижнями лежали в постелі, а кілька померло в наслідок ран. Ті побиття ішли в парі з нищенням маєтку українців”.

Ця сама газета з датою 3 грудня 1935 року надрукувала офіційне „спростування” польського пресового бюра в Лондоні, в якому мовилося, що Пєрацький не був міністром внутрішніх справ у 1930 році, у час „пацифікації”, та що „політика ген. Пєрацького цілком не була ворожа до української меншости”, – і від себе газета додала:

„Ми не твердили, що генерал Пєрацький був міністром внутрішніх справ під час „пацифікації”. Тоді він був головою польської таємної поліції в складі міністерства Складковского. Як такий, ген. Пєрацький був відповідальний за переведення „пацифікації” у Східній Галичині в 1930 році. Він був також відповідальний за „пацифікацію” в Ліському повіті в 1931 р. та на Волині й Поліссі в 1932 році (про ті пацифікації в польській пресі не згадувано ні словом!). Його миролюбні промови служили тільки для того, щоб перед світом закрити ті жорстокі вчинки, за які він і його уряд були відповідальні”.[238]

Це відповідь на питання, за що було вбито польського міністра Пєрацького, дана англійською пресою, найпереконливіше, як цілком об'єктивна, бож навіть ніхто з поляків не може твердити, що англійці однобічно підтримували українців, або що чомусь-то були ворожо наставлені до поляків.

Подібне вияснення подала й чеська пресова агенція „Центро-прес” у своєму повідомленні про смерть Пєрацького, назвавши його „кривавим міністром”, що сплямив свої руки кров'ю тисяч невинних українців.[239]

На відповідальність Пєрацького за стосування жорстокого поліційного терору супроти українців звернула увагу й інша чужинецька преса. Отож, навіть для сторонніх чужинців було очевидним, що міністер Броніслав Пєрацький був чільним репрезентантом та реалізатором безоглядного стероризування поневолених Польщею українців, послідовного викорінювання, з допомогою кривавого поліційного терору, всяких самостійницьких змагань українського населення та „перевиховання” всіх українців на ЗУЗ у покірних „співгромадян польської держави”, призначених на послідовне спольщення.

У відозві Начальної Команди УВО про атентат на Пєрацького[240] сказано таке:

„Чин бойовика УВО вдарив не тільки в Пєрацького, як особу, а в Пєрацького, як реалізатора польської окупаційної політики на ЗУЗ. Бо хто був Пєрацький?[241] – Пєрацький це послідовний погромник українського національного життя на ЗУЗ. Пєрацький – це ліквідатор українського шкільництва, українських культурно-освітніх установ, господарських, кооперативних, спортових товариств і кружків, це польонізатор української Церкви. Пєрацький –