Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук
„Тяжко про це говорити, ще тяжче було б писати. Треба, щоб усі в Польщі застановилися над загадкою тих контрастів. Звідомлення з процесу друкують всі щоденники в Польщі. Треба, щоб ми довгою чергою пройшли попри лаву обвинувачених, щоб заглянули глибоко в очі цих хлопців. Це мусіло бути щось важливе, коли уклад взаємин двох сусідніх народів і роля держави зуміли б знищити в цих людей захоплення молодістю й життям, і замість того зродити думку про вбивання та про самопожертву. Треба було багато речей, щоб вони почали влаштовувати ті „хати”, студіювати хемічні сполуки вибухових речовин. Це не хлопчики, що не мали грошей на кіно й на горілку. Це хлопець, в душі якого вкорінилась щороку пригадувана ненависть листопадових днів, горда погорда до польської „вищости” і до заперечування йому навіть права на національне ім'я.
„Тепер уже ми не звалимо цього на Відень, ані навіть на Берлін, не звалимо на графа Стадіона, ні на „аґітацію з Канади”. Не звалимо навіть виключно на уряд і на репресії проти паліїв. Виновників з польського боку треба буде доглянути в товпі, в масі, треба буде поставити перед суд цілу масу, яка так думала. Треба буде притягнути до відповідальности і байдужих, і тих, хто не добачив проблеми, і всіх інших брехунів. Треба буде притягнути до відповідальности не тільки тих, що наслідували Ярему Вишневецького і реґіментаря Стемпковського, а й тих, хто захоплювався їхніми традиціями. А тоді, виходячи з цього суду, зуміємо відірватися від тієї нашої лектури й відвертими очима глянути на обличчя чужої справи й на її шляхи”.
Про те, що Варшавський процес справді навчив деяких польських журналістів і політиків бачити на „кресах всходніх” українців замість „русінуф”, та дивитися на українську проблему, як на самостійну проблему живої нації, що бореться за свої права, а не як на „ворожу інтриґу”, видуману Австрією чи німцями на злість полякам, а деяких з-поміж поляків навчила навіть пристойного трактування тієї української проблеми, – про це свідчать голоси деяких інших польських газет, які писали з нагоди процесу. Наприклад, орган польських радикальних народовців „Просто з Мосту” писав у статті „Справа найважливіша з важливих”:[249]
„Ми, польські народовці, маємо обов'язок найголосніше казати про те, що існує український народ, що він живе і бореться за своє право на життя. Саме ми мусимо розуміти й цінити героїчне зусилля українського народу, який протягом сотень років не має своєї державности, що його русифікують, польонізують, роздирають, а він завжди триває”. Хай українських націоналістів буде тільки жменька, „проте напруження жертовности, посвяти й героїзму тієї жменьки таке наявне велике, що його вистачає не лише на те, щоб воскресити, а навіть створити націю”.
І навіть польська католицька „Польонія”, пишучи про Варшавський процес, в якому суджено українських революціонерів за вбивство польського міністра, визнала за доцільне не писати „моральних поучень” про гріх „убивання ближнього”, як це в той час робила частина української католицької преси, а звернула увагу на конечність справжньої об'єктивности й справедливости в підході суддів, кажучи: „Особливо в таких, як оце, процесах судді повинні пам'ятати, що мають судити людину, яка хоч і вчинила найважчий злочин, проте заслуговує на пошану, бо вона потоптала закони в боротьбі за ідею”.[250]
ЛЬВІВСЬКИЙ „ПРОЦЕС БАНДЕРИ”
Великий Львівський процес проти членів КЕ ОУН та інших членів ОУН, що почався у Львові 25 травня 1936 року, був – якщо брати до уваги не окремий атентат на Пєрацького, а всю діяльність ОУН того періоду, – завершенням Варшавського процесу. Головною постаттю в обидвох процесах був Крайовий провідник ОУН у 1933-34 роки Степан Бандера, який своєю поставою обидвом процесам надав спеціяльного характеру. Тому обидва ці процеси перейшли до історії української революційно-визвольної боротьби під назвою: „Варшавський процес Степана Бандери і товаришів” та „Львівський процес Степана Бандери і товаришів”.
У Львівському процесі на лаві підсудних були: 1. Степан Бандера, літ 27, 2. Роман Шухевич, літ 29, 3. Володимир Михайло Янів, літ 28, 4. Ярослав Стецько, літ 24, 5. Ярослав Макарушка, літ 28, 6. Олександер Пашкевич, літ 28, 7. Ярослав Спольський, літ 24, 8. інж. Богдан Підгайний, літ 32, 9. Іван Малюца, літ 27, 10. д-р Богдан Гнатевич, літ 42, 11. Володимир Коцюмбас, літ 35, 12. Осип Мащак, літ 28, 13. Роман Мигаль, літ 25, 14. Євген Качмарський, літ 26, 15. Іван Ярош, літ 29, 16. Роман Сеньків, літ 27, 17. Катря Зарицька, літ 22, 18. Віра Свєнціцька, літ 22, 19. Анна Дарїя Федак, літ 24, 20. Осип Феник, літ 24, 21. Володимир Івасик, літ 26, 22. Іван Равлик, літ 27, 23. Семен Рачун, літ 27.
Перших 9 підсудних суджено як членів Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ. Д-рові Б. Гнатевичеві закидалося, що він займав в ОУН якесь провідне місце, але прокурор цього місця не вмів точно визначити, В. Коцюмбаса обвинувачувано, що він працював у бойовому рефераті ОУН; Мигаля, Качмарського, Сенькова, Мащака та Яроша суджено за співучасть в убивстві поліційного донощика Я. Бачинського та І. Бабія й за підготовку вбивства тюремного сторожа Кособудзького; Федаківну, Зарицьку й Свєнціцьку обвинувачувано за приналежність до ОУН і за працю в розвідувальному відділі ОУН; Равлика за те, що він був Обласним провідником ОУН; Івасика обвинувачено за працю в характері пропаґандивного реферату ОУН, а Рачуна за те, що він, у заступстві свого батька війта, прибив печатку на особистій виказці для бойовика ОУН Цара, що опісля вбив Бабія. Підсудні Гнатевич, Коцюмбас, Свєнціцька, Федаківна і Рачун ставали перед судом як вільні громадяни, не в'язні.
Підсудних боронили Неукраїнських адвокатів: проф. д-р В. Старосольський – Яніва, Стецька, Федаківну, Коцюмбаса та Яроша; д-р Ст. Шухевич – д-ра Гнатевича, Р. ІПухевича й Феника; д-р В. Горбовий – Бандеру й Равлика; д-р К. Паньківський – Макарушку й Пашкевича; д-р О. Павенцький – інж. Підгайного й Зарицьку; д-р Євген Давидяк – Сенькова й Івасика; д-р С. Шевчук – Рачуна; д-р 1В. Гриньовський – Малюцу; д-р Ф. Евин – Качмарського; д-р Н. Яримович – Мигаля; д-р Н. Жизневський – Спольського; д-р В. Загайкевич – Мащака
