Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук
„З розправи виходило б, що ОУН цілу свою діяльність зводить головно до бойової акції. Заявляю, що ні програмовo, ні якщо йде про кількість членів у поодиноких ділянках організаційної праці, бойова акція не є єдиною, не є першою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, що їх виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не числиться з життям людини взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які ввесь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість. ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить; але – наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки зреалізувати. Вам найкраще відомо, що я знав, що накладу головою, і відомо вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Живучи рік з переконанням, що я втрачу життя,[254] я знав, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі втратити життя. Але впродовж цілого того часу я не переживав того, що я переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика і того, хто вбив Пєрацького...”
У цьому місці голова суду перервав Бандері і не дозволив йому докінчити своєї промови.
Промови інших підсудних
Правом „останнього слова підсудного” покористувалися також інші обвинувачені, головно ті, хто признався до приналежности до ОУН. У своїх звідомленнях із Львівського процесу тодішня українська преса так передала ті промови:[255]
Я. Макарушка: „Як відомо, я обтяжив у слідстві цілком невинну людину. Цією людиною є підсудний Равлик, з яким я зустрівся вперше в судовій залі. Я вже раз переживав трагедію людини, яка обтяжила невинну людину. З уваги на те, що передо мною довгі роки в'язниці, я прошу зняти з моєї совісті той тягар, яким є свідомість, що я обтяжив невинну людину”.
Б. Підгайний насамперед вияснив, що атентат на Антона Крушельницького він відклав не з якихось принципових, а тільки технічних причин, опісля ж той атентат відкликав сам провідник. Далі Підгайний сказав: „Хотів би я, щоб моє заломання в слідстві не кинуло тіні на ідею. Те, що я заломався, було випливом інших, часто еґоїстичних мотивів. До панів присяглих суддів я маю лише одно прохання: Романа Шухевича обвинувачують за вчинки, що їх я поповнив”.
Осип Мащак: „За мету свого життя вважаю лише службу Україні. Україна була і є для мене такою величною, такою святою, що для неї не лише жити, а й умерти є замало. Я хотів у боротьбі за Українську Державу, за визволення українського народу з неволі, в боротьбі за новий соціяльний лад, за соціяльну рівність, за Україну без хлопа і пана знайти ціль свого життя і своє щастя”.
Я. Спольський: „Я працював в ОУН з повною свідомістю доцільности і правильности її методів. Тому повністю відповідаю за цю свою працю”.
І. Малюца: „Кожна ідея мусить витримати пробу смерти... Я виступив у Варшавському процесі з відомою заявою, що її тут відкликаю. Я заломався був з особистих причин. Нині я свідомий того, що я був заломався і несу та нестиму всі наслідки того заломання. В кожному разі, волів би я нині не жити, як мати за собою такий вчинок”.
Ярослав Стецько заявив, що під час слідства він ні до чого не признався, але тут, перед судом, добровільно признається, що він був членом ОУН і керівником ідеологічної референтури, як член Крайової Екзекутиви ОУН, та редактором „Бюлетеня КЕ ОУН на ЗУЗ”, „Юнака” і „Юнацтва”. „Прокурор подав, – говорив Стецько, – що я своєю публіцистичною діяльністю затруював душі української суспільности, зокрема української молоді. Це ніяк не відповідає правді. Я писав на теми ідеологічно-суспільні, політичні, на теми етики і висував у своїх публіцистичних працях ось що: оцінюючи нинішнє становище взагалі і дійсність, яка панує в українській суспільності та на українських землях, я поставив тезу, що сьогоднішній змисл життя узмістовлюється в тому, що ідеалом людини є національно-суспільний ідеал. Національно-суспільну працю не вважаю за заслугу окремих осіб, але за обов'язок кожної людини. Я кажу, що всім змислом життя мусить бути національно-суспільний ідеал. Вияви еґоїстичного моменту в суспільному житті мають стати щонайвище неґативним ухилом від національно-суспільного ідеалу життя кожної одиниці. Цього не можна оцінювати як затруювання душ суспільности. Якщо б хтось проголошував таку ідею серед польської суспільности, то пан прокуратор певно не мав би відваги так її оцінити. Мій оборонець, проф. Старосольський, зазначив, що я зокрема розглядав соціяльний зміст українського націоналізму. Так, як редактор „Бюлетеня” та як редактор „Юнака” і „Юнацтва”, зорганізованих для молоді, я містив у них статті між ін. про соціяльний зміст українського народу. При оцінці розв'язки соціяльного питання можна узмістовити його в чотирьох точках: національний момент, безклясовість, момент етики і момент праці. Я твердив, що єдина праця вирішує про вартість людини, і що єдино суспільна справедливість може бути критерієм у вирішуванні соціяльних проблем. Я твердив, що в національних рамках кожна одиниця може знайти сенс життя. При тому я висунув у розв'язці економічного питання тезу, що вимогою соціяльної справедливости є передання без викупу землі – усіх без ріжниці поміщиків – у власність українського селянства та копалень у власність українського робітництва, передання без викупу землі з московських колективів у власність українського селянина; те саме стосується щодо фабрик і
