Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР - Вахтанг Теймуразович Кіпіані

В 1969 році написав листа на адресу редактора журналу «Вітчизна» та в копії до редакції газети «Літературна Україна» під заголовком «Місце в бою чи в розправі?», в якому з антирадянських позицій викладає наклепницькі твердження про те, що на Україні нібито наступив час «реакції», «нищаться тисячі талантів». В 1969 році ознайомив з ним Селезненка Л.

Цей документ також набув поширення і використовувався ворожими елементами на Україні та буржуазною пропагандою на Заході.

13 січні 1970 року він був надрукований в нелегальному т. з. журналі «Український вісник» № 1, який видавався ворожими елементами на Україні, а також у 1971 році був передрукований в Парижі.

У червні 1971 року лист Стуса «Місце в бою чи в розправі?» передавався зарубіжною радіостанцією «Свобода», а в серпні того ж року був надрукований в газеті «Шлях перемоги» в Мюнхені.

Крім того, текст цього ж документа Стуса в січні 1972 року було вилучено у Мешко О. Я., що мешкає в м. Києві.

В 1970 році упорядкував нелегальну збірку віршів під назвою «Зимові дерева», в яку вмістив свої твори, написані на протязі 1963–1970 років.

В збірку ввійшли вірші наклепницького змісту: «Не можу я без посмішки Івана…», «Звіром вити, горілку пити…», «Отак живу як мавпа..», «Даждь нам…», «Розмова», «Балухаті мистецтвознавці…», «Який це час?», «Йдуть три циганки…», «У Мар’їнці стоять кукурудзи…».

В цих віршах життя людей в Радянській Україні ним змальовується як «добровільний допр», в них наклепницьки твердиться також, що радянські люди начебто мають лише «право надриватися в ярмі», наша держава, за його твердженням, — це «вітчизна боягузів і убивць».

Тоді ж, в 1970 році, згадана нелегальна збірка віршів була передрукована на машинці і розповсюджена Стусом серед своїх знайомих та набула поширення за кордоном. Два примірники своєї збірки він передав Селезненкові Леоніду, по одному примірнику — Дзюбі Івану, Світличному Івану, що мешкають у м. Києві, та Калинець Ірині, що мешкає в м. Львові.

Один з примірників збірки «Зимові дерева», одержаних від Стуса, Селезненко в 1970 році передав громадянці Чехословаччини Коцуровій Ганні, який вона вивезла за кордон і передала Левицькому, що проживає в Англії. В тому ж 1970 році збірка була видана окремою книгою з передмовою автора. Вірш «Не можу я без посмішки Івана…» з цієї збірки окремо друкувався за кордоном в антирадянському націоналістичному журналі «Сучасність» № 12 за 1971 рік.

При обшуці у Стуса 12 січня 1972 року вилучено, зокрема, два написаних ним рукописних тексти вірша «У Мар’їнці стоять кукурудзи…», які входять до збірки «Зимові дерева».

В 1970 році Стус виготовив саморобну нелегальну збірку лід назвою «Веселий цвинтар», куди ввійшли, поруч з іншими, написані ним антирадянські та наклепницькі вірші: «Ось вам сонце…», «Колеса глухо стукотять…», «Рятуючись од сумнівів…», «Марко Безсмертний», «Їх було двоє…», «Напередодні свята…», «Сьогодні свято…», «В період розгорнутого…». В цих віршах робиться спроба довести читачеві зневічене уявлення про радянське соціалістичне суспільство, зводиться наклеп на заходи Комуністичної партії та Радянського уряду, пов’язані з святкуванням 100-річчя з дня народження засновника Радянської держави. СРСР порівнюється з концтабором, з ворожих позицій стверджується, що соціалізм в нашій країні нібито будується «на крові і кістках».

Після розмноження цієї збірки на своїй друкарській машинці він розповсюджував її, а також окремі вірші, що ввійшли до збірки, серед своїх знайомих. В 1970 році передав по одному примірнику збірки Світличному Івану і Шабатурі Стефанії. У тому ж році у себе вдома ознайомив Селезненка Леоніда і Калиниченка Івана з віршем «Колеса глухо стукотять…» із збірки «Веселий цвинтар», на прохання Калиниченка і Селезненка надав можливість їм переписати цей вірш у двох примірниках для власного користування.

Крім того, у себе на квартирі зберігав один примірник збірки «Веселий цвинтар», рукописний та машинописний тексти віршів «Колеса глухо стукотять…» і «Марко Безсмертний», які були вилучені у нього під час обшуку 12 січня 1972 року.

Приблизно в 1970–1971 роках написав дві ворожі статті під назвами «Феномен доби» і «Зникоме розцвітання».

В першій з них під виглядом «дослідження» творчості поета П. Г. Тичини нав’язує читачеві антирадянські, націоналістичні погляди і уявлення щодо оцінки творчості радянського українського поета. На прикладі творчості П. Г. Тичини робить спробу довести, що принцип партійності в радянській літературі — це негативне явище, «одержавнювання» і «спроневірений оптимізм».

Поряд з очорнюванням поета Стус робить висновки про те, що в минулому національна політика Комуністичної партії Радянського Союзу нібито була неправильною, що колективізація також була «невдалою мірою», а духовна культура народу в державі нібито «винищувалась небаченими в історії засобами».

В другій статті при «дослідженні» творчості В. Свідзінського Стус робить оцінку спадщини поета з буржуазних позицій і поряд з цим зводить наклепницькі вигадки на досягнення радянського народу в соціалістичному і культурному будівництві, порочить радянський державний і суспільний лад.

В 1971 році статтю «Феномен доби» розповсюдив, ознайомивши з нею Франко Зиновію, Світличного І., Селезненка Л., Тельнюка Станіслава, передав також один примірник Калинець Ірині, яка мешкає у Львові, і один примірник цієї статті був вилучений у Сверстюка Є. під час обшуку 12 січня 1972 року.

Чернетки і повний машинописний текст статті «Феномен доби» Стус зберігав у себе до вилучення під час обшуку 12 січня 1972 року.

Статтю «Зникоме розцвітання» наприкінці 1970-го чи на початку 1971 року передав для ознайомлення Селезненку Л., яка зберігалась у останнього до 12 січня 1972 року і була вилучена під час обшуку.

21 листопада 1971 року Стус написав листа до ЦК КП України та президії Спілки письменників України, що починається словами: «За статистичними підрахунками…», в якому наклепницьки змальовує становище в сучасній українській радянській літературі, стверджуючи, що в нашій країні по відношенню до молодих літераторів нібито проводиться «політика геноциду». Всіляко вихваляючи деяких «літераторів», які проявили свою ворожість до радянського суспільства (М. Холодного, І. Світличного, В. Мороза та інших),