Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР - Вахтанг Теймуразович Кіпіані

В червні 1971 року лист Стуса «Місце в бою чи в розправі?» передавався зарубіжною радіостанцією «Свобода», а в серпні того ж року був надрукований в газеті «Шлях перемоги» в Мюнхені.

Крім того, текст цього ж документа Стуса в січні 1972 року було вилучено у Мішко О. Я., що мешкає в м. Києві. (…)

В 1970 році Стус виготовив саморобну нелегальну збірку під назвою «Зимові дерева», в яку вмістив написані ним на протязі 1963–1970 років вірші антирадянського наклепницького змісту, такі як: «Не можу я без посмішки Івана…», «Звіром вити, горілку пити…», «Отак живу, як мавпа серед мавп…», «Даждь нам…», «Розмова», «Балухаті мистецтвознавці…», «Який це час?», «Йдуть три циганки…», «У Мар’їнці стоять кукурудзи…».

В цих віршах життя радянських людей він змальовує в спотвореному, викривленому світлі, як «право надриватися в ярмі». (…)

Радянські люди для нього — це мавпи, а СРСР — це «вітчизна боягузів і убивць».

У вірші «У Мар’їнці стоять кукурудзи…», пишучи про колгоспи, він твердить:

Бо тут собі і на штани не вигадаю,

В цім добровільнім допрі-барлозі.

У вірші «Звіром вити, горілку пити» він пише:

Звіром вити, горілку пити

— і не чаркою, поставцем,

і добі підставляти спите

вірнопідданого лице,

І не рюмсати на поріддя,

Коли твій гайдамацький рід

Ріжуть линвами на обіддя

Кількасот божевільних літ.

В іншому вірші «Даждь нам…» — він твердить:

…Догоряють українські ватри.

Догоряє український весь край.

Вірш «Не можу я без посмішки Івана…» — це злісний наклеп на радянську державу, про що свідчать такі слова:

Тоді прости, прощай, проклятий краю,

Вітчизно боягузів і убивць.

У тому ж, 1970 році, ця збірка віршів Стуса була передрукована на машинці і розповсюджена ним серед своїх знайомих та була поширена за кордоном. Два примірники своєї збірки Стус передав Селезненкові Леоніду, по одному примірнику Дзюбі Івану, Світличному Івану, що мешкають у м. Києві, та Калинець Ірині, що мешкає в м. Львові.

В січні 1972 року по одному примірнику цієї збірки було вилучено у Селезненка і Дзюби під час проведених у них обшуків. (…)

Один з примірників збірки «Зимові дерева», одержаних від Стуса, Селезненко в 1970 році передав громадянці Чехословаччини: Коцуровій Ганні, який вона вивезла за кордон і передала Левицькому, що проживає в Англії. Тоді ж, в 1970 році, ця збірка з передмовою автора була видана бельгійським видавництвом «Література і мистецтво» і надрукована в Лондоні. (…)

При обшуці у Стуса 12 січня 1972 року вилучено, зокрема, два виконані ним тексти вірша «У Мар’їнці стоять кукурудзи…» який входить до згаданої збірки. (…)

В 1970 році Стус виготовив саморобну збірку під назвою «Веселий цвинтар», куди, поруч з іншими, ввійшли написані ним антирадянські та наклепницькі вірші: «Ось вам сонце…», «Колеса глухо стукотять…», «Рятуючись од сумнівів…», «Марко Безсмертний», «Їх було двоє…», «Напередодні свята…», «Сьогодні свято…», «З період розгорнутого…». У цих віршах робиться спроба довести читачеві викривлене уявлення про радянське соціалістичне суспільство. У віршах паплюжаться заходи Комуністичної партії та Радянського уряду, пов’язані з святкуванням 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, СРСР порівнюється з концтабором, вміщується твердження про те, що соціалізм в нашій країні нібито будується «на крові і кістках».

Так, у віршованому пасквілі «Ось вам сонце, сказав чоловік» він пише:

«Щоб не хотілося їсти і пити — слухайте лекції, популярні кінофільми як ви житимете щасливо, коли доправитесь небесного царства…

…Коли вам захочеться відпочити — розучуйте цікаву гру про війну, уявіть, що опали вас вороги і хочуть позбавити щасливого існування, словом, стріляйте, кидайтесь на амбразури, падайте під танки. Тільки не розбігайтесь, докинув він…»

У вірші «Колеса глухо стукотять» Стус з ворожих нашому суспільству позицій твердить:

«…І знову Вятка, Котлас, Усть-Вим, дал і — до Чиб’ю. Рад-соц-конц-таборів-союз, який Господь забув…

…Тепер тут править інший бог: расист, марксист і людожер… печорський концентрак споруджує нову добу на крові і кістках».

Після розмноження цієї збірки на друкарській машинці він розповсюджував її, а також окремі вірші, що ввійшли до неї, серед своїх знайомих.

В 1970 році передав по одному примірнику збірки Світличному Івану і Шабатурі Стефанії. (…)

У тому ж році Стус прочитав вголос Селезненку Леоніду і Калиниченку Івану вірш «Колеса глухо стукотять…» із збірки «Веселий цвинтар». Після цього на прохання Калиниченка і Селезненка надав можливість Калиниченку переписати цей вірш у двох примірниках для власного користування. (…)

У себе на квартирі Стус зберігав один примірник збірки «Веселий цвинтар», рукописний та машинописні тексти його віршів «Колеса глухо стукотять…» і «Марко Безсмертний», які були вилучені у нього під час обшуку 12 січня 1972 року. (…)

В 1970–1971 роках Стус написав наклепницький документ у вигляді статті під назвою «Феномен доби».

В цьому документі під виглядом «дослідження» творчості поета П. Г. Тичини він нав’язує читачеві антирадянські, націоналістичні погляди і уявлення щодо оцінки творчості радянського українського поета. На прикладі творчості П. Г. Тичини робить спробу довести, що принцип партійності в радянській літературі — це нібито негативне явище, «одержавнювання» і «споневірений оптимізм».

Поряд з очорнюванням поета Стус робить наклепницькі висновки про національну політику Комуністичної партії Радянського Союзу, твердить, що колективізація нібито була «невдалою мірою» і що духовна культура народу в нашій країні нібито «винищувалась небаченими в історії засобами».