Історія Норильського повстання - Євген Грицяк

Знову вибух сміху.

Комісія вийшла із зони, ми порозходилися. Я пішов до хірурга Омельчука, щоб довідатися про стан важко поранених. Один з них уже лежав на операційному столі. Хірург готувався до операції.

Виходячи з лікарні, я зустрівся з одним молодим німцем, якого супроводили два літні в'язні, також німці. Оскільки вони не знали добре російської мови, а я німецької, ми порозумілися російсько-німецьким суржиком. Ось майже дослівна наша розмова:

— О, як добре, що я вас зустрів, — каже молодий німець.

— Чим можу вам служити?

— Я чув, що тут є важко поранені. Це правда?

— Так.

— Я хочу дати їм свою кров. Не відмовтеся прийняти. Я — молодий, здоровий, а нічим більше допомогти вам не можу. Я дуже хотів би бути разом з вами, але, на жаль, в мене не вистачає на це ні відваги, ні мужності. Тому я дуже прошу вас, прийміть мою кров, аби я хоч у такий спосіб був причетний до вашої боротьби.

— В такому разі йдіть до лікаря, — порадив я йому. Німець явно зрадів і, шмигнувши попри мене, швидко зник у темному коридорі лікарні. Більше я його не бачив, прізвища не знаю.

Люди немов би наново на світ народилися, обновилися в дусі. Приклади самопосвяти траплялися на кожному кроці. Одні були зауважені, інші проходили непомітно. Та характерною рисою майже всіх людей було високе почуття обов'язку та особистої відповідальности. Кожний уважав, що весь тягар боротьби лежить, власне, на його плечах, що саме на ньому «міліонів стан стоїть». І це була правда. Адже без такого глибокого усвідомлення справи кожним зокрема ми не протрималися б й одного дня.

Тут ще хочу привести один яскравий приклад самопосвяти із 3-ої зони.

Одному каторжникові, колишньому капітанові румунської армії, закінчився строк ув'язнення саме в час розпалу нашої боротьби. Його викликали для оформлення документів. Та підійшовши до вахти, він заявив.

— Оскільки мій строк ув'язнення вже закінчився, я не беру участі в цій боротьбі. Однак до того, як вона закінчиться, я не можу вийти із зони, щоб не порушувати встановленого моїми друзями принципу непокори й не викликати заздрощів у всіх тих, що ще залишаються тут, за колючими дротами.

Траплялися також випадки повернення блудних синів. У нашій зоні відбував свій термін покарання в'язень Попов, що обіймав посаду начальника буддільниці. Він грубо поводився з в'язнями, і всі дуже ненавиділи його. Так само ненавиділи в'язні його шестьорку, нашого земляка Павлюка, який прислуговував Попову вірою й правдою, як Санчо Панса відважному Дон-Кіхотові.

Було це 22 червня, коли з Ґорстрою прийшла наша перша зміна. Побачивши Попова та Павлюка, що стояли поруч попереду колони, в'язні із зони загукали:

— Попов, не пробуй заходити в зону — уб'ємо! Залишайся там із своїм любимим начальством!

Попов охоче відступив набік.

— А ти, Павлюк, чого став? Ану йди за своїм паном і далі прислуговуй йому!

Павлюк гнівно подивився на Попова і, махнувши рукою, рішуче попростував до воріт.

— Павлюк, вернися! Павлюк, уб'ємо, вернися!

Павлюк не спиняється. Коли він уже підійшов ближче, перед ним розступилися, щоб дати йому можливість якнайдалі відійти від вахти. Я пішов услід за ними, щоб не допустити до самосуду.

— Ти, падлюко, чого сюди прийшов? Де твоє місце? — накинулися на нього розлючені в'язні.

— Моє місце тут, між вами, — сказав Павлюк і сів на землю. — Коли не хочете мене живого, то вбийте мене на цьому ж місці, хай я хоч мертвий буду з вами!..

Після інциденту 29 червня наступило повне затишшя. Кузнєцов від'їхав і більше не з'являвся. 30 червня ми зауважили, що за зоною не видно ні одного з офіцерів нашого табору. Що це все мало б означати? Мабуть раду радять!.. Тиша насторожила нас.

А вранці, 1 липня 1953 року, по в'язнях 5-ої зони відкрито кулеметний та автоматний вогонь. В результаті — 27 чоловік убито й невідому кількість поранено.

З нами почали розмовляти мовою кулеметів.

З дахів наших бараків ми могли бачити тільки дахи бараків 5-ої зони. Все, що відбувалося нижче, ми не бачили. Ми тільки чули всю ту кулеметну пальбу та гнівно-розпачливі крики чоловіків та жінок.

5-та чоловіча та 6-та жіноча зони були розташовані поруч. Коли почали розстрілювати в'язнів 5-ої зони, жінки підійшли впритул до забороненої зони й, благально витягнувши руки (в багатьох на руках немовлята), кричали:

— Не стріляйте в них, стріляйте в нас!

Нарешті все затихло. Прапорів на бараках не стало.

— Знову пролилася кров наших братів, — звернувся я до в'язнів нашої зони. Давайте відзначимо цю подію на нашому прапорі!

Через якоїсь півгодини на високій трубі нашої пекарні вже майорів величезний чорний, з червоною смугою посередині, прапор.

З'явився і гімн норильців, який був написаний російською мовою й закінчувався такими словами:

Другого липня до мене підійшов молодий білявий латиш і сказав, що на солдатських казармах установлено два гучномовці й направлено на нашу зону.

— Це небезпечна справа, — пояснював він. — Кулеметами вони тільки тісніше згуртовують нас, словами ж можуть цілком нас розкласти. Але я вже придумав, як цьому запобігти: електроенергія до них іде з нашого трансформатора. Треба вимкнути енергію.

Я відшукав електрика. Той почав відпрошуватися, що йому лишилося шість місяців до закінчення строку, і він боїться це зробити. Однак він охоче віддав мені ключа від будки, а я запевнив його, що коли мене запитають про це, то скажу, що забрав у нього ключа силоміць.

Люди спонтанно почали стягуватися все ближче до гучномовців, як кілька днів тому — до моєї імпровізованої