Історія Норильського повстання - Євген Грицяк

— Ану ходімо! Я піду й поговорю!

Наблизившись до в'язнів, Власов запитав слабким і дещо тремтливим голосом:

— Ну що, хлопці, підемо на роботу?

— Поки до Норильська не прибуде генеральний прокурор, ніхто на роботу не вийде, — заявив йому, як я пізнав по голосі, Степан Вемгрин.

— От бачиш, Грицяк, як воно складається? — уже сміливіше заговорив Власов, — комусь одному потрібний генеральний прокурор, а п'ять тисяч не виходить на роботу. Пускай їх, нехай ідуть; люди хочуть працювати.

— Працювати? — хором відізвались в'язні. — Самі працюйте. Ми вже досить на вас напрацювалися. Ви мозолів наших питаєте? А яких вам ще мозолів треба? Кривавих? Кровопивці ви погані!

Кузнєцов із свитою миттю вибрався за вахту, а Власов спочатку боязко позадкував, а потім обернувся й теж подався до вахти.

Ми відчували, що Кузнєцов уже вичерпав своє терпіння, та й Москва мабуть не гладила його по голівці за те, що так довго з нами церемониться. Ми знали, що кінець нам близько, але здаватися не хотіли. Нам було приємно, що ми примусили Москву числитися з нами.

Хоча ми поверхнево виглядали одностайними, всередині між нами ні на мить не вщухали дебати: продовжувати боротьбу чи припиняти?

Деякі в'язні запитують мене:

— Що, вже виходимо на роботу?

— На яку роботу? Хто вам таке наговорив?

— Кляченко. Ми Кляченка знаємо давно, а вас ще дуже мало. Кляченко каже йти на роботу, а ви — ні. Кого нам слухати?

— Слухайте кого хочете, — відповідав я, бо бачив, що вони тому й питають, що охотніше послухали б Кляченка.

Такого роду розмови між мною та багатьма в'язнями ставали все частішими. Деякі в'язні почали ставитися до мене навіть дуже агресивно, а деякі запитували:

— Ну добре, спочатку ми повстали проти розстрілів і вимагали приходу Московської комісії. Комісія прийшла, розглянула наші скарги, дала великі полегшення… то що ми ще можемо вимагати?

Тим часом група високоосвічених в'язнів написала звернення в'язнів 4-ої зони Ґорлаґу до Президії Верховної Ради СРСР, Ради міністрів СРСР та ЦК КПРС.

Звернення починалося критикою суспільно-економічної формації, за якої створилися найсприятливіші умови для придушення всіх основних прав і свобод людини. Далі висвітлювалося становище політв'язнів у тюрмах і таборах Гулагу, й нарешті було повторено й розширено наші вимоги, які ми вже ставили перед Комісією усно. У цьому зверненні були чітко поставлені вимоги припинити по всій країні практику закритих судів та катування людей під час слідства, скасувати всі рішення т. зв. ОСО або «трійки», як неконституційного органу, припинити свавільні розстріли в тюрмах і таборах і, нарешті, переглянути особові справи всіх політв'язнів.

Проте, незважаючи на таку відверту критику існуючого ладу та на протести проти утисків, що ми їх постійно зазнавали, ми не поставилися ворожо до центрального уряду, бо сподівалися, що після смерти Сталіна наново утворений уряд сам попробує вивести країну на рівну дорогу. Тому ми й заявили Урядові: «Наша мета — свобода»… і «Ми хочемо, щоб з нами розмовляли не мовою кулеметів, а мовою батька й сина». Закінчувалося ж звернення пересторогою урядові: «Якщо всі наші вимоги не будуть виконані, ми продовжимо тактику нинішнього дня, де б ми не були!»

Тепер треба було якось зачитати це звернення перед усіма в'язнями й домогтися його схвалення. Однак скликати мітинг я не міг зважитися, бо побоювався, що мої противники можуть його зірвати. Але на все є спосіб. Я сказав двом молодим хлопцям винести із приміщення клубу стіл і переносну трибуну, встановити все це на помості перед дверима бібліотеки; стіл накрити коцом, поставити склянку з водою, а самим уступитися. Свій план виявив тільки Володимирові Недоросткову.

Коли спорудження цієї імпровізованої трибуни було закінчене, я замкнувся в приміщенні клубу, через вікно якого стежив за поведінкою в'язнів. Люди дуже швидко зійшлися, немов би їх тягнула сюди якась непоборна магнетична сила. Усі ж бо зрозуміли, що має статися щось дуже важливе: хтось буде говорити. Невідомо тільки, хто саме: може й сам Кузнєцов?

На той час у нашій зоні налічувалося 5221 чоловік. І напевно не було такого, що не прийшов би сюди, щоб самому послухати, про що тут буде йти мова.

Коли, таким чином, збір закінчився, я вийшов із клубу й разом з Недоростковим, що вже чекав на мене, піднявся на поміст. Недоростков відкрив мітинг і надав мені слово.

— Дорогі друзі! — почав я. — Усе те, що відбувається нині в Норильську, не є якоюсь окремою, ізольованою справою, а частиною великої боротьби всього радянського народу за свою гідність та людські права…

Люди немов би перетворилися на саму увагу. Усі стояли мовчки й напружено, немов закам'яніли. Виступати було дуже легко. Видно було, що всі пильно слухають. Ця мертва і тиша й напруженість була викликана двома факторами: по-перше, кожний хотів почути щось нового і, по-друге, усі побоювалися, що конвой може не потерпіти такого великого скупчення людей і відкрити по нас вогонь.

І треба ж було статися, щоб у час найбільшого напруження хтось із в'язнів несподівано й майже пошепки застеріг мене:

— Ховайся, стріляє!

Сталося непоправне: всі в'язні в одну мить впали долілиць на землю. Паніка передалася навіть солдатам, що стояли гуртом коло колючих дротів, і всі пустилися навтікача. Та й я сам розгубився й не знав, як поступити: чи й самому заховатися, чи може якось попробувати виправити становище?

Я покладав на цей мітинг дуже великі надії, бо чомусь був певний, що він згуртує нас, що тут ми зможемо подолати всі наші розбіжності. Я й підходив так обережно до скликання цього мітингу, щоб його ніхто не міг зірвати. А тепер? Усе пропало.

Щоб якось виправити становище, я зійшов із помосту й попробував підняти на ноги одного-двох в'язнів, щоб інші, побачивши їх, і собі повставали. Однак це мені не вдалося зробити — люди мов попримерзали до землі. Я вертаюся на поміст, стаю на своє місце і, спершись ліктем на трибуну,