Історія Норильського повстання - Євген Грицяк

— О, ні! — каже той. — Навпаки, мені все дуже подобається, але, повірте мені, я ніколи ще не був у такому, й мої нерви не можуть цього витримати.

Я наказав в'язням, щоб не чіпали його більше, а йому, щоб не боявся, бо що буде всім, те — і йому.

Колишнім активістам табору ми дали можливість реабілітуватися. Ми не згадували їм їхнє минуле й не відштовхували, коли вони ставали поруч з нами. Багатьом з них удавалося знайти в собі сили й стати на бік загалу. Деякі ж все ще залишалися вірними прислужниками режиму.

Вони втікали з ножами в руках, щоб їх ніхто не міг стримати. Якось після втечі двох активістів з 4-ої колони диктор оголосив:

— Нам стало відомо, що між вами є багато в'язнів, які хотіли б перейти до нас, але вони бояться помсти з боку теперішніх заколотників. Не бійтеся їх! Переходьте! Ми ґарантуємо вам, що ні один з цих бандитів ніколи вже разом з вами не буде. Ламайте вікна, двері!..

Диктор раз-у-раз закликав ламати вікна й двері тільки для того, щоб викликати в нас безлад. Ніхто, хто хотів, а чи не хотів утікати, не був запертий у бараці. Навпаки, всі бараки були порожні, ніде ні душі живої. Виняток становив тільки перший барак, у якому жили наші інженерно-технічні працівники, або, як їх називали в'язні, «придурки».

Ці люди мали привілейовану роботу. Вони працювали в проектному бюрі або виконробами та майстрами безпосередньо на будівництві. Більшість із них боялися втратити свої теплі місця й не хотіли триматися разом з усіма. Вони й не втікали, тільки вилежувались на нарах і спокійно читали книжки.

Але поміж ними були й такі, що активно включилися в боротьбу й важили своїм життям як і всі інші в'язні. Одним із них був естонський інженер Скейрес. І ось, саме в той час, коли наше становище стало найскрутнішим, він ухопив якусь палюгу, влетів до бараку й почав молотити нею усіх і кожного, хто попадався йому під руки.

— Ах ви, продажні шкури! — обзивав їх Скейрес. — Тоді, коли вирішується наша доля, коли люди стали грудьми проти кулеметів, ви вилежуєтеся та книжки читаєте? Ану, марш усі надвір!

Втікачів було дуже мало. Але якось до мене підходить один в'язень і каже, що біля другого бараку зібралася купка поляків, поведінка яких викликає підозріння. Вони немов про щось змовляються.

— У нас з ними дуже добрий контакт, — відповів я. — Та зараз я відшукаю їхнього представника і все виясню. Я з ним дуже часто зустрічаюся. Правда, останнім часом він десь зник з мого поля зору, щось не показується на очі. А ось і він сам!

Саме в цю хвилину попри нас проходив польський представник Юра, як його там кликали на російський лад. Він кинув у мій бік не дуже привітний погляд і пішов далі.

— Юра, почекай! Що трапилося? Люди як?

— Та так собі, нічого, — ухильно відповідає Юра, — стоять усі там біля другого бараку, але хто що думає — не знаю. Кожному в душу не залізеш!

Ми холодно розійшлися. Раптом біля другого бараку зчинився шалений крик, свист, тюгукання. Я побіг туди, щоб тільки довідатися, що п'ятдесят два поляки, яких очолив доктор Матошко, рвучким стрибком вишмигнули за зону.

Люди вже перевиснажилися й не витримували такої високої напруги. Адже відтоді, як розстріляли в'язнів 5-ої зони, ніхто з нас і на волосинку не заснув, ніхто не заходив до бараків; усі весь час стояли на ногах і чекали, коли в нас почнуть стріляти. Більше ми вже не мали на що сподіватися.

Проте перебіги за зону ставали дедалі рідшими. Кузнєцов зрозумів, що в такий спосіб нас не візьме і, змінивши тактику, перейшов від умовляння до ультиматуму.

— Усім в'язням забрати свої особисті речі й приготуватися до виходу за зону! — пролунав з гучномовців його грізний голос.

Після цього гучномовці замовкли.

Ми зрозуміли, що це вже була остання вимога Кузнєцова і що більше він з нами розмовляти не буде.

Я покликав Недоросткова і пішов разом з ним до вахти, де заявив, що хочу говорити з Кузнєцовим. Услід за нами, майже наступаючи нам на п'яти, прийшло кілька десятків одягнених в тілогрійки в'язнів.

Кузнєцов з пересердя запитав:

— Про що ми ще будемо з вами говорити? Ви чули моє розпорядження вийти всім за зону?

— Чули, — відповідаю. — Завтра ми зберемося й вийдемо.

— Ніяких завтра, — відповідає Кузнєцов. — Сьогодні або ніколи!

Тим часом зліва від мене просунувся якийсь в'язень і з переляком у голосі пролепетав:

— Гражданин начальник! Гражданин начальник! (це офіційна форма звернення в'язня до будь-якого начальника) — Дозвольте звернутися, дозвольте звернутися!..

— Та звертайся вже, — зневажливо кинув Кузнєцов.

Але той не сказав ні слова більше, тільки шмигнув поза Кузнєцова на вахту.

З правого боку пустився навтікача ще один в'язень, поза ним ще один.

Я обернувся обличчям до в'язнів, що стояли назад мене, й сказав:

— Для чого ви таке робите? Хіба ж нема на все свого порядку? Вертайтеся всі до бараків, беріть свої речі й тихо та спокійно переходіть в розпорядження адміністрації.

Кузнєцов остовпів, адже в нього вже був опрацьований зовсім інший плян: через дві години тридцять хвилин нас мали розстрілювати.

Тепер, коли вже всі в'язні порозбігалися по бараках, я замислився, що мені робити: чи вже здатися їм у руки, чи може, собі піти по свої речі, які, як я був певний, уже ні до чого мені не знадобляться?

— Та ні, хлопче, — сказав я собі подумки, — йди по речі, адже ти повинен вийти із зони останнім. — І повільно пішов у напрямку свого бараку.

Назустріч мені вже йшли та йшли з клунками на плечах люди. Йшли квапно й мовчки. Та нараз мені загороджує дорогу один