Історія Норильського повстання - Євген Грицяк

З міста приїхав Кузнєцов. Почалося радіомовлення:

— Увага, увага! Слухайте важливе повідомлення адміністрації Гірського табору! Повторюю!..

На слові «повторюю» я рвучко вимкнув енергію. Передача перервалася. В'язні почали кепкувати:

— Ну, давай, давай, повторюй! Чого замовк?

Почекавши ще трохи й побачивши, що передача не відновлюється, люди розійшлися.

А десь через дві години спостережники повідомили, що солдати прокладають через тундру кабель.

Я зайшов до будки й увімкнув енергію. Коли там побачили, що енергія знову з'явилася, то, мабуть, подумали, на що я й розраховував: що цікаві послухати, що нам скажуть, ми вирішили не перешкоджати їм більше.

Солдати припинили тягнути кабель. Радист зробив настройку, й радіомовлення відновилося:

— Увага, увага! Слухайте важливе повідомлення адміністрації Гірського табору! Повторюю…

На слові «повторюю» передача знову переривається, хоча й енергія не вимкнена. Радист зачихав у мікрофон, зробив настройку й знову:

— Увага, увага!.. Повторюю…

На слові «повторюю» передача знову переривається; знову перевірка проводів, знову настройка і знову:

— Увага, увага!..

Далі все так само. В'язні вибухають нестримним реготом. Але бідолазі радистові, мабуть, було не до сміху. Та що він міг удіяти, коли я весь час сидів у будці й після кожного «повторюю» рвучко вимикав фідера й, щоб збити їх з пантелику, негайно вмикав його назад.

Тільки після п'ятої спроби налагодити радіомовлення Кузнєцов зрозумів, що його обведено довкола пальця, сів у машину й від'їхав.

Солдати знову взялися тягнути кабель і на цей раз уже проклали його до кінця.

Вранці 3-го липня знову приїхав Кузнєцов. Почалося радіомовлення:

— Увага, увага!.. Слухайте список осіб, що їх призначено на етап…

Названо тисячу осіб. Прочитавши ввесь список, диктор додав:

— Усім, призначеним на етап, негайно з'явитися зі своїми особистими речами біля воріт вахти!

Не пішов ніхто. Тоді диктор почав виступати проти мене й закликати в'язнів не боятися й не слухати мене.

Потім було оголошено список семисот інвалідів, яких нібито призначено для вивезення на материк.

Інваліди заметушилися й почали збиратися. На мою пересторогу, що це провокація і що в цей час жодного етапу на материк не може бути, вони тільки почали нарікати, що адміністрація хоче вивезти їх звідси, а я не пускаю.

Я більше не перечив їм, і вони швидко зібралися та попрямували до вахти. Відчинилися ворота; в зону зі списком у руках зайшов інспектор спецчастини. Я підійшов до нього, щоб домовитися про порядок виходу інвалідів із зони. Але тут до мене підбігає зв'язківець і каже, що з тильної сторони зони солдати прорубали колючі дроти і зробили в заборонці широкий прохід.

— А це що таке? — питаю інспектора. — Ви що, придумали цей етап для того, щоб саме в той час, коли ми будемо зайняті проводами інвалідів, нанести нам удар з тилу?

— Та що вони там роблять? Я в таких умовах працювати не можу! — обурився інспектор і вийшов із зони.

— А тепер ви зрозуміли, на який материк вас хотіли вивезти? — звернувся я до інвалідів, — ми поставили вимогу перед Москвою, щоб вас вивезли звідси й далі будемо на цьому наполягати. Але ви повинні зрозуміти, що в цей час ви нікуди не поїдете. Якщо ви не хочете стояти разом з нами, то йдіть до своїх бараків, лягайте на нари й лежіть собі, тільки не завдавайте нам клопоту!

Явно невдоволені, інваліди розійшлися. Ворота не зачинилися, прохід у забороненій зоні теж лишився відкритим. Наша оборона стала вразливою з двох боків.

Тим часом диктор все злобніше почав нападати на мене й на моїх близьких друзів:

— Ми знаємо, — раз-у-раз повторював він, — що чесні люди тут нічого не винні, що їх заманює й залякує невелика купка авантурників, таких як: Євген Грицяк, Іван Кляченко-Божко, Іван Гальчинський, Володимир Недоростков та Іван Стригін. В'язні, не бійтеся їх і не слухайте. Ламайте вікна, двері, переходіть до нас через ворота вахти або через прохід у забороненій зоні. Ми радо зустрінемо вас!

— Чуєш, що вони на тебе зводять? — звернувся до мене мій добрий знайомий, грузин Чубук.

— Чую.

— І що ти думаєш робити далі?

— Те саме.

— А я гадаю, що тобі краще було б піти на вахту й заявити: ви кажете, що це я все натворив. Ось я перед вами; беріть мене й побачите, що в зоні нічого не зміниться. В такий спосіб, — вів далі Чубук, — ти зможеш полегшити свою долю.

— Ні! Цього я не зроблю ніколи!

Диктор все настирніше повторює свою гіпнотичну формулу:

— Ламайте вікна, двері, переходьте до нас.

Підсилений двома гучномовцями голос диктора спадав на голови в'язнів, немов важкі удари молота. Здавалося, що від кожного такого удару в'язні корчилися й ставали все меншими.

Нараз — крики і свист біля воріт вахти. Що сталося?

Якийсь в'язень відгукнувся на заклик диктора й утік на вахту. Через деякий час галас зчинився біля проходу в заборонці: знову хтось утік.

Нарешті в забороненій зоні прорубали ще три проходи й відчинили ворота до госпдвору. Наша оборона стала вразливою вже з усіх боків. Кожний прохід охоронявся ззовні підсиленим нарядом конвоїрів, а з середини — нами. Ми мусили охороняти проходи як від солдатів, так і від можливих утікачів.

Проте солдати в зону не заходили, а втікачів затримувати не вдавалося, бо кожний, хто зважився втекти, йшов на передній край оборони і, вибравши влучний момент, відривався від решти в'язнів і щодуху мчав до проходу, де на нього чекали вже солдати.

Але одного разу мені сказали, що одного втікача все-таки затримали й б'ють у другому бараці. Я побіг туди.

— Стійте!

Всі розступилися. На підлозі сидів переляканий в'язень.

— Що сталося? — питаю його. — Чого втікав?