Історія Норильського повстання - Євген Грицяк

— Ходи зі мною в штаб, — кивнувши головою, сказав Власов, — з тобою хоче говорити Вавілов.

— Нехай зайде сюди.

— Він не може, бо щось нездужає.

— Жаль, — кажу, — та нічого страшного нема. Як видужає, нехай приходить, я почекаю.

А тим часом конвоїри, що охороняли Лева на водонасосній станції, сказали йому: «Ну, незабаром цьому всьому буде кінець. Ваш керівник арештований. Його покликали до штабу нібито на переговори, а він, дурень, гадав, що з ним і справді хочуть говорити, та й пішов. Та тільки-но він переступив поріг вахти, його схопили, закували в наручники і — в машину. Тепер ви вже й двох днів не протримаєтеся.»

Таку чутку Кузнєцов пустив поміж солдатами мабуть тому, що був впевнений, що цей план йому вдасться. А вимученим і стривоженим солдатам треба було якнайшвидше подати хоча якусь надію, щоб підтримати їх на дусі.

Ми теж не лишали солдатів поза своєю увагою і перекидали їм записки, в яких пояснювали, хто ми й чого домагаємося та закликали, щоб вони в нас не стріляли.

На таких зіпсованих солдатів командування вже не могло покладатися, і вони всі були замінені іншими.

Ця заміна насторожила нас. Нові солдати, які зовсім нас не знали, були для нас дуже небезпечні.

Внаслідок цієї заміни почала зростати й активізуватися опозиція. Мені доповіли, що литовці, білоруси й навіть частина українців, які пішли за Кляченком, погрожують організовано вийти на роботу. Сумно, але — факт!

Я відшукав Кляченка, що лежав тоді в своєму бараці на нарах. Побачивши мене, він запитав:

— Ти чого прийшов?

— Хочу поговорити з вами.

— А я не маю про що з тобою говорити й не хочу. Забирайся геть!

Я вийшов від нього й зустрів білоруса Климовича.

— Гріша, — кажу до нього, — я хочу з тобою поговорити.

— А я не маю про що з тобою говорити, — була відповідь.

До литовців я вже не пішов…

Так ми остаточно поділилися на два протилежні табори: прихильників і противників продовження боротьби. Та прихильників усе ще було набагато більше.

Тепер ми почали сподіватися, що солдати можуть вдертися в зону й вступити з нами в кулачний бій, як це було в п'ятій зоні, й приготувалися до оборони.

Перед лицем навислої небезпеки в людей дуже загострилося почуття кровної єдності й усі почали тісно згуртовуватися в національні групи. Однак це не означало, що ми подробилися. Зовсім ні.

До мене підходять три естонці й кажуть:

— Ми — естонці. У цей небезпечний для нас час ми хочемо бути з усіма разом. А тому хочемо, щоб ви детально інформували нас про всі ваші переговори з Кузнєцовим та про стан наших справ у цілому. Ми також хочемо, щоб ви, в разі потреби, сміло покладалися на нас. Нас небагато, але майже всі — колишні естонські офіцери. Запевняємо вас, що ми виконаємо все, що ви від нас зажадаєте. Просимо не забувати за нас. А оце наш представник, через якого ми будемо підтримувати з вами постійний контакт.

Так само поступили латиші, поляки та німці. З іншими національними групами я був у особистому контакті від самого початку.

Після всього до мене підійшла ще одна делегації для встановлення контакту.

— Ми — німці, — сказали вони. Я видивився на них і пояснив, що це якесь непорозуміння, що німці в мене вже були, і я з ними в контакті.

— Хто ж би то міг у вас бути? — запитали здивовані німці.

Коли я пояснив їм, вони розсміялися:

— Та які ж то німці? То германці. Справжні німці — це ми, російські німці.

У такий спосіб кожна національна група виявляла своє бажання спільно продовжувати нашу боротьбу.

Але водночас консолідувалися й опозиційні групи. Вони чимраз настирливіше вимагали припинення боротьби. З'явилися летючки із закликом до в'язнів здаватися. До цього всього адміністрації вдалося поширити між в'язнями вигадку, що «безпорядки» в Норильську викликали українці для того, що хочуть скористатися з нагоди й відірвати від Росії радянське Заполяр'я й прилучити його до України. Безглуздо? Так. Але чим безглуздіша вигадка, тим важче її заперечувати.

Тим часом українцям було зроблено натяк, що вони можуть змити з себе цю пляму, якщо самі зліквідують свого керівника.

Ми здогадувалися, що ці чутки адміністрація могла поширювати між в'язнями за посередництвом лікарок, яким не тільки не забороняли заходити до лікарні, але й ґарантували їм повну безпеку.

Кузнєцов знову зайшов у зону й покликав мене. Я знову пішов разом з Недоростковим.

— Хто вас уповноважував? — глузливо запитав Кузнєцов. — Хіба ж ви можете бути представниками трудового народу? Ану, покажіть ваші руки, які на них мозолі?

Я свої руки йому не показав, а Недоростков якось відрухово витягнув свої вперед. Недоростков був інвалідом, мав слабе серце, і до роботи не ходив; руки в нього були м'які та гладкі.

Кузнєцов подивився на них і знову почав:

— Ну які ж ви трудівники? На ваших руках навіть мозолів немає. Тепер мені вже все зрозуміло: народ хоче працювати, але то Грицяк утримує його на ножах. Ми ще поговоримо з народом і без Грицяка.

Я підняв поли свого френча й сказав:

— Дивіться, де в мене є ножі? А якщо хочете говорити з народом, то будь ласка, ідіть туди ближче й говоріть. Якщо народ виявить бажання йти на роботу, то нехай іде. Тримати його ніхто не буде.

Кузнєцов не виявив найменшого бажання наблизитися до в'язнів, що стояли юрмою на відстані 30–40 метрів від нас. Ст. лейтенант Власов поглянув на Кузнєцова, потім перевів свій погляд