Історія Норильського повстання - Євген Грицяк
— Що ти наробив?
— А що я ще міг зробити? Іншого виходу нема.
— Є вихід: стояти на смерть!
— Але люди не хочуть умирати, втікають.
— Та скільки їх там утекло? Ну, нехай аж півтори сотні, ну нехай дві. А скільки ще залишилося? П'ять тисяч! Нехай із цих п'ятьох тисяч ще й чотири тисячі втече, то тисяча нас набереться таких, що не зрушимо з місця, поки всі не загинемо? Набереться, і ми покажемо їм, як ми вміємо вмирати!
— Ні, — відказав я йому, — я нікого на явну смерть не поведу. Вам ще треба жити. Прощай!
Порівнявшись із своїм бараком і побачивши, що з нього ще виходять люди, я пішов до лікарні, щоб попрощатися із своїм добрим приятелем Василем Риковим. Від нього я вже пішов до бараку, де застав ще двох в'язнів, які квапно укладали свої речі. Забравши речі, я пішов разом з ними до вахти. В зоні стало тихо, порожньо.
Ідучи вже до вахти, я побачив наглядача, що ліз угору ходовими скобами пекарської труби. Я зупинився, щоб побачити, як він скидатиме прапор. Та на мій превеликий подив наглядач не кинув його згори, а взяв під пахву й обережно спустився разом з ним на землю.
На вахті я ще застав невеличку групу в'язнів і разом з ними переступив лінію воріт.
Усе вже було позаду.
VI. Яма
Нас випускали із зони групами по сто чоловік і так, сотнями, відводили під спецконвоєм у тундру. Мене на вахті, на мій превеликий подив, не відокремили від інших в'язнів, і я пішов зі своєю сотнею аж під Ґорстрой, бо поблизу вже вся тундра була зайнята людьми.
Нам скомандували сісти. Та не довго ми сиділи. Нашим конвоїрам сказали піднімати нас і провадити назад. Ми вийшли на дорогу, що вела від Ґорстрою до нашої зони. Коли до вахти залишалося якихось п'ятдесят метрів, нам знову скомандували сісти. Ми сіли й, обганяючись від надокучливих комарів, дивимось, що де робиться.
Вся тундра вкрита в'язнями та конвоїрами. Біля вахти стоїть Кузнєцов зі своєю групою. Перед ним стараються дачники, яких привезли сюди навмисне для розправи з нами. Ми бачимо, як вони копають і топчуть людей ногами, як ніхто навіть і не пробує боронитися, бо за спиною в дачників стоїть напоготові ковой…
Почав накрапати дощ. Поряд зі мною сидів один чех, що мав із собою якийсь прогумований плащ. Ми обидва накрилися тим плащем і більше нічого не бачили. Нараз чуємо, як до нашої сотні хтось підходить і питає: «Десь тут мав бути Грицяк?» Чех штовхнув мене ліктем: «Мовчи, не відзивайся!»
Потім дощ перестав крапати, й ми розкрилися. До нас наблизився генерал Семенов і пізнав мене.
— Ану, Грицяк, — самовпевнено забубонів він, — уставай, уставай! Уже твоє урядування скінчилося. Вставай!
А до якогось там сержанта:
— Сержант, виділити конвой!
Я встав і відійшов набік; підійшли два конвоїри.
— Взяти під охорону! — владно командує Семенов.
Конвоїри стоять мовчки і з явним подивом дивляться на мене.
— Ведіть його до столів! — командує далі Семенов.
Конвоїри мовчать.
— Ведіть його, кажу вам! — повторює свою команду Семенов.
Конвоїри мовчать.
— Ну, добре, — розлютився Семенов, — ідіть за мною!
За столами, що були розставлені посеред дороги, сиділо сім вільних жінок.
— Вам його формуляр ще потрібний? — питає він у жінок.
— Ох! — скрикнули здивовані жінки. — Та це Грицяк, це Грицяк!
— О, — буркнув невдоволено Семенов, — виходить, що ви його знаєте?
Формуляр — це облікова картка в'язня, ніби його пашпорт. Куди б в'язень не переїжджав, усюди за ним іде його формуляр.
— Якщо мій формуляр уже непотрібний, — подумав я собі, — то напевно мене розстріляють зараз таки в тундрі, на очах у всіх в'язнів.
Коли вже мій формуляр було відкладено з картотеки набік, Семенов наказав конвоїрам вести мене в тундру. Конвоїри і на цей раз не проявили найменшої ініціятиви. Розлючений генерал знову веде нас.
— Сідай тут, — сказав мені.
Я вибрав якусь суху купину й сів на неї, весь час зганяючи з обличчя нестерпних комарів.
— Конвоїри, не дозволяйте йому відганятися від комарів, нехай його гризуть! — наказав генерал і пішов.
На дорозі зупинилася обладнана для перевезення в'язнів вантажна автомашина. Якийсь офіцер гукнув конвоїрам, щоб вони вели мене туди. Біля машини наглядачі обшукали мене й відібрали ложку із нержавіючої сталі. Інших небезпечних предметів у мене не виявлено.
Я сів на поміст кузова, спершись плечима до щита, за яким стояли два конвоїри. Незабаром привели ще трьох в'язнів: Івана Стригіна, Івана Ходневича та Володимира Русінова.
До конвоїрів підходить офіцер і з явною іронією каже:
— Ну, давайте їх тепер у зону, нехай попрощаються з народом!
Під народом він розумів дачників, бо, крім них, у зоні нікого не було.
Машина покотилася заднім ходом і перед вахтою зупинилася.
— Приймайте дарунок! — з неприхованою зловтіхою гукнули нам наглядачі, волочучи до машини непритомного Володимира Недоросткова.
Я взяв Недоросткова між свої коліна й легко обняв руками. Він був так побитий, що сам сидіти не міг… Хтось ще гукнув:
— Давайте й цих, нехай і вони попрощаються!
Але борт закрився, й машина рушила вперед.
— Куди ми їдемо? — пошепки питав мене Стригін. Я оглянувся: конвой не зробив зауваження.
— Бачу тільки Шмітиху, — відповідаю.
Їдемо далі. Я знову оглядаюся, і знов — Шмітиха, тільки вже більша, грізніша й ближче до нас. Далі машина зробила поворот, другий. Я оглядаюся