Історія Норильського повстання - Євген Грицяк
Ми роззулися й, підоклавши під голови свої керзові черевики, лягли спати. Скільки ж бо діб ми вже не спали! Та незважаючи на нашу надмірну перевтому, сон нас не брав. Я встав і почав ходити мокрим бетоном. Стригін залишився на нарах. Нарешті Недоростков подав перші ознаки життя. Він заворушив руками, що лежали в нього на грудях, як у мерця, почав щось невиразно бурмотіти.
— Що ти, Володю, хочеш сказати?
— А ти постав мені самовар, — сказав він уже трохи виразніше і таким тоном, немов би звертався до когось із своїх близьких домашніх.
— Що ти верзеш, Володю? Ти знаєш, де ти знаходишся?
— Знаю.
— Де?
— Вдома, — відповів і знову замовк. Нараз у дверях відчинилася кормушка, й у ній з'являється молоде, лагідне й напрочуд привітне жіноче обличчя.
— Вам медична допомога потрібна? — ласкаво запитало обличчя.
— Ні, — відповідаємо. — Один, правда, є непритомний, але що ви йому допоможете? Він дуже побитий.
Обличчя знітилося.
— Перед хвилею він просив чаю, — додали ми.
Обличчя озирнулося по боках і прошептало:
— Сьогодні я вже нічого вам не пораджу. Але завтра принесу з дому цукру, тут закип'ячу воду й подам вам до камери. Заварити справжній чай не зможу, бо його запах видасть мене.
Кормушка зачинилася.
— Що це? — дивувалися ми. — Тюремний лікар, чи янгол з неба? І як вона тут опинилася? Це, напевно, якесь непорозуміння!
— Т-а-к, — каже Стриґін, — вона тут довго не набуде.
Наступного дня ми вже напоїли Недоросткова солодким кип'ятком. Недоростков почав уже свідомо говорити…
А десь через півтора тижня нашої чудової лікарки не стало. На її місце прийшла лікарка із 4-ої зони, яку, через її низький зріст та дещо квадратову статуру, в'язні прозвали Тумбочкою. Ця лікарка вже була на своєму місці й цілком виправдала довір'я адміністрації.
На прогулянку тут виводили тільки на п'ятнадцять хвилин і тільки в наручниках. Спочатку ми зі Стригіним зовсім не виходили з камери, бо не могли залишати без нагляду хворого Недоросткова та й не дуже прагнули зустрічатися віч-на-віч зі своїми наглядачами. Як не є, а в камері ми почували себе набагато безпечніше.
Десь через тиждень нам дали набиті гиблівками матраци, які дуже швидко набрали води й почали тхнути неприємним запахом гнилизни. А ще через тиждень до нас зайшла завідуюча санвідділом Ґорлаґу підполковник медичної служби Безпалова й запитала, на що ми скаржимося.
— Ми здорові, тільки один, що ось лежить, дуже хворий і скаржиться на нестерпні болі в області нирок; має внутрішні кровотечі, — відповіли ми зі Стриґіним і, піднявши Недоросткова та скинувши з нього сорочку, показали їй його потовчене на котлету тіло.
— Тут — болить? — запитала вона, міцно вдаряючи його рубом долоні в темносиній набряк, що понад правою ниркою.
Недоростков скорчився від болю й закричав.
Ми вигнали Безпалову з камери, заявивши, що нам її допомоги не треба.
Вийшовши за поріг камери, Безпалова кивнула до Ширяєва потакуюче й сказала:
— Уже!.. Уже можете їх виставляти звідси.
Нас перевели до іншої камери, яка на відміну від цієї вже була цілком сухою. До нас ніхто не заглядає. Ми можемо спати і вдень, і вночі; взагалі нами ніхто не цікавиться.
Але одного вечора по всіх камерах заляскали кормушки й почувся притихлий але наполегливий голос наглядача:
— Лягайте спати! Лягайте спати!
Ми полягали, принишкли, але не спимо — наслухаємо: що вони задумали?
Нарешті чуємо — йдуть! Прислухаємося до їхніх швидких кроків та шарудіння одягу й оцінюємо, що йде п'ять чоловік; усі в дуже збудженому стані. Раптом проти одної з протилежних камер вони зупиняються. З брязкотом і скрипом відчинилися двері; когось узяли з камери й повели до виходу… Чуємо їх уже надворі. Ми наслухали з таким острахом і напругою, що всі вловлені нами звуки миттю перетворювали в видимі образи.
— Ось ми «бачимо», як його виводять за вахту, повертають наліво й ведуть уздовж забороненої зони. На розі заборонки вони знову повертають наліво, на другому поверсі ще один поворот, і ось вони вже на нашому боці. Тепер його вже ведуть стежкою, якою ходить на зміни конвой. Ця стежка веде понад самий край насипу, на якому стоїть тюрма. Далі — велика яма. Можливо, що від цієї ями й походить назва тюрми.
Далі тюремники зупиняються, штовхають приреченого з берега й кричать:
— Ну, біжи!
В'язень упирається, не хоче бігти. На нього пускають собаку. В'язень скрикує від болю й біжить… З наріжної вишки пролунали три карабінні постріли… Незабаром до місця події підкотилася заднім ходом вантажна автомашина. На поміст бахнулося мертве тіло. Машина від'їхала.
Після цього випадку ми вже спали тільки вдень, а ночами пильнували й наслухували: чия тепер черга? Цим разом черга була вже моя!
Але поки що нас перевели ще до іншої камери, в якій сидів один з активістів опору 1-ої зони рязанець Ізмайлов. Він дуже любив Єсеніна й просто засипав нас його віршами. Мені назавжди запам'яталися слова Єсеніна, що він їх адресував Дем'янові Бєдному:
Ты руку поднял на царя небес, А сам перед земными ползаешь на брюхе!Або таке:
…Дед говорит и морщит лоб: — Ты не коммунист? — Нет. — А сёстры стали комсомолки. Какая гадость! Хоть удавись! Вчера иконы выбросили с полки.