Історія Норильського повстання - Євген Грицяк

Нарешті Смерть-Бейнер іде до мене. Я стою тихо, спокійно. Прийомна тюрми, Ширяєв, Бейнер і я сам — усе це для мене лише тіні, а не жива реальність. Мені здається, що все це вже відбулося давно, а тепер я лише згадую собі. Вся ця сцена здавалася мені тільки продовженням ланцюга моїх попередніх спогадів. Реальний світ для мене більше не існує, все — ілюзія.

Та Бейнер не вийняв з кобури пістолета, а взяв з кишені ключа й, відімкнувши коридорні двері, сказав мені йти наперед. Я пішов, він — услід за мною.

Мені вже не раз доводилося чути, що деякі виконавці смертних вироків не можуть доконати своєї справи, якщо жертва дивиться їм просто в вічі. Чи то вони бояться, щоб ті страшні очі не будили в них докорів сумління, чи може їх дратує істерія, в яку впадають деякі люди в свій передсмертний час — не знаю. Але я багато чув, що в тюрмах часто виконуються смертні вироки пострілом у потилицю, коли в'язень іде коридором і не бачить, що назад нього робиться. Між в'язнями Норильська була поширена думка, що саме в такий спосіб на цьому ж коридорі закінчило свій життєвий шлях немало людей.

Але мені судилася інша доля. Коли я порівнявся з дверима 12-ої камери, Бейнер зупинив мене, відімкнув двері й зняв наручники. Зайшовши до камери, я став біля порога.

Я хотів якнайшвидше лягти й про все забути, але до нарів, на яких лежали люди, наближатися не хотів. Тому я пішов у правий кут, в якому стояла велика параша, сів на її широку круглу накривку і, підтягнувши коліна до грудей, впав у забуття. Я не хотів ні бачити, ні чути людей. Я скоріше зарився б десь так глибоко в землю, щоб туди не могли проникнути ні звуки людської метушні, ні навіть світло дня. Я прагнув цілковитої самоти, тиші й темряви; хотів навіть забути самого себе й канути в небуття…

Мої співкамерники, мабуть, зрозуміли мій стан і не зачіпали мене ніякими розпитами.

Нерішучість виконавців мого присуду ми згодом пояснили собі неустойкою у верхах.

6 вересня нам несподівано сказали збиратися на етап і почали нас перегруповувати. Мене перевели до якоїсь великої камери, де вже було багато призначених на етап в'язнів. Набравши таким чином тридцять чотири чоловіка, нас вивели на подвір'я і перевірили за списком. По закінченні перевірки офіцер оголосив:

— Ви всі будете їхати в третьому вагоні. Старшим вагону призначується в'язень Грицяк.

Старшими у вагонах звичайно призначували тих в'язнів, що мали мінімальні строки ув'язнення й хоч деякою мірою заслуговували на довір'я з боку адміністрації. Обов'язки старшого по вагону принижували в'язня в очах загалу, хоча практично жодної ролі в охороні в'язнів під час етапу він не відігравав.

У мене був максимальний строк — 25 років. До того ж своєю поведінкою в таборі я аж ніяк не заслуговував хоч на будь-яке довір'я адміністрації. І все ж таки, всупереч здоровому глуздові й установленому порядку, мене призначили старшим.

— Мабуть, вони хочуть принизити мене в очах інших в'язнів і викликати в них якусь підозру, — подумав я й не надав цьому фактові жодного значення.

До етапу було підготовано сім груп. Кожну групу супроводив до вагону окремий конвой. Ми розмістилися в своєму вагоні хто де й почали вгадувати, куди нас вивозять. Конвоїри тим часом заповнювали людьми інші вагони. Нам не терпиться якнайшвидше покинути Норильськ.

Але якось до мене підходить один літній в'язень і каже:

— Ти, старший, рахував, скільки нас є в вагоні?

— А чого б це я мав рахувати? — зухвало кинув я. — Я в помічники начальника конвою не записувався. Нехай собі рахують самі, як їм треба.

— Но, но! Ти не гарячкуй, — веде далі старий, — а краще подумай, чим це може для тебе скінчитися. Справа в тому, що нас мало бути тридцять чотири, а є тридцять три. Я чув, як разом з нами зачитували Дідуха, а чому його тепер нема разом з нами? Де він міг подітися? Давай подумаємо. Ми всі добре знаємо, що він не втік і сам нікуди не відлучився. Його просто заперли десь у іншому вагоні. А коли поїзд зупиниться в тундрі й конвой зробить перевірку, то виявить, що в нас одного нема, а ти не доповів. Тоді тебе витягають з вагона й розстрілюють, або так дають, що ти й до Дудінки не доїдеш.

Ось воно що! Норильськ не хоче відпустити мене живим. А я наївно гадав собі, що він тільки хоче принизити мене!

Я встав і перерахував усіх. Одного справді нема. Звертаюся до конвоїрів, щоб покликали начальника конвою. Начальник не йде. Я ще раз викликаю його — не йде. За четвертим разом він уже прийшов і сердито обізвався:

— Що трапилося?

— У нас нема одного чоловіка. Перевірте!

— Добре, — байдуже кинув він і пішов геть.

Я далі настирно кличу його й вимагаю зробити перевірку.

Нарешті він прийшов і, люто кусаючи свого невеличкого вуса, зробив перевірку. Дідуха нема. Начальник луснув дверима й через деякий час привів нам Дідуха, якого сам запровадив був до іншого вагону.

Моя небезпека минула.

В Дудінці ми ще просиділи в вагонах півтори доби, знову розмірковуючи над тим, що з нами далі буде. Якщо нас запакують у якусь вутленьку баржу, то наші шанси на життя надто мізерні.

8 вересня 1953 року, рівно через рік, як ми собі приїхали, нас розмістили в трюмах пасажирського пароплава «Марія Ульянова».

З грудей звалився важкий камінь. Адже нас не перестріляли в Норильську й не потоплять у Єнісею. Ми будемо жити!

На нас чекала Володимирська тюрма.

А далі що?