Український патріот з династії Габсбургів - Юрій Іларіонович Терещенко

210. Ліда — Прокопович Ліда (Тульчин) — донька Романа Прокоповича (Орленка), відомого співака і концертмейстера. Зв’язкова ОУН. Як донька славетного українського музиканта разом із сім’єю була вивезена радянською спецслужбою з Австрії, згодом — до таборів ГУЛАГу, де відбувала покарання. Як згадує Р. Новосад, у ході слідства псевдонім Ліди — Тульчин не був розкритий.

211. Спанокі, граф — австро-угорський військовий діяч, генерал. Угорець з походження. У 1918 р. — військовий аташе посольства Австро-Угорщини в Українській Державі.

212. Йдеться про генерала 3. Натієва. Див. прим. 22.

213. Голубович Всеволод (1885–1939) — український громадсько-політичний і державний діяч, за фахом — інженер. Належав до Одеської української громади. Член Центральної і Малої рад, ЦК УПСР. У Генеральному секретаріаті — секретар шляхів (від 27.07.1917 р.), секретар торгу і промисловості (від листопада 1917 р.). Від 18.01.1918 р. — голова Ради народних міністрів і міністр закордонних справ УНР. Очолював українську делегацію на мирних переговорах у Бересті-Литовському (28.12.1917 — 15.01.1918 рр.). Під час гетьманського перевороту 29.04.1918 р. був заарештований і засуджений німецьким військовим судом у справі банкіра А. Доброго. 1921 р. засуджений радянською владою у справі ЦК УПСР, після звільнення у 1920-х роках — зав. відділу капітального будівництва ВРНГ УСРР. У 1931 р. засуджений у справі т. зв. Українського національного центру. Помер в ув’язненні.

214. Шелухін Сергій (псевд.:С. Павленко, С. Просвітянин, С. Кондратенко, 1864–1938) — український громадсько-політичний і державний діяч, правознавець, історик, поет. Член Української радикально-демократичної партії (від червня 1917 р. — УПСФ). У 1917 р. — голова Українського революційного керівничого комітету в Одесі, член Центральної ради, очолював позапартійну фракцію самостійників. Автор концепції відновлення державної самостійності України в лютому 1917 р. на підставі історично-правових основ і зречення Миколи II. Генеральний суддя, міністр судових справ УНР в уряді В. Голубовича (1918), член Державного Сенату Української Держави. Голова української мирної делегації на переговорах із більшовицькою Росією (23.05.-07.10.1918 р.). Міністр юстиції УНР доби Директорії в уряді В. Чехівського. Входив до української делегації на Паризькій та Ризькій мирних конференціях. В еміграції у Чехо-Словаччині займався науковою і педагогічною діяльністю.

215. Прокопович В’ячеслав (1881–1942) — український громадсько-політичний і державний діяч, педагог, публіцист та історик. Походив зі старовинного козацького роду Чигиринського пов., на Київщині. Викладач історії у київських гімназіях, редактор педагогічного журналу «Світло». Член УРДП (від червня 1917 р. — УПСФ, входив до ЦК партії) і один з провідних діячів ТУП. Належав до числа засновників Центральної ради. У січні-квітні 1918 р. — міністр народної освіти УНР. Після гетьманського перевороту повернувся до педагогічної діяльності. У травні-жовтні 1918 р. входив до складу політичної комісії Української мирної делегації на переговорах з РСФРР. У 1920 р. — міністр освіти та голова Ради міністрів УНР за часів Директорії. В еміграції один із близьких соратників С. Петлюри, обіймав ключові посади в уряді УНР в екзилі.

216. Токаржевський-Карашевич Іван (1885–1954) — український громадсько-політичний діяч, дипломат, історик, князь. Нащадок старовинного роду, започаткованого литовськими князями на Токарах і Керцові. У 1918–1919 рр. — радник посольства Української Держави і УНР у Відні, у 1919–1920 рр. — радник, 1920–1921 рр. — посол УНР у Туреччині. У 1922 р. — тов. міністра і міністр закордонних справ УНР. Автор численних публікацій в іноземній пресі з історії України.

217. Удовиченко Олександр (1887–1975) — український військовий діяч, генерал-полковник Армії УНР. Народився у Харкові. Військову освіту одержав у військово-топографічному училищі та Миколаївській академії Генерального штабу. Учасник бойових дій під час Першої світової війни, полковник, командир полку. Організатор українізації 3-го Кавказького корпусу російської армії. Делегат Всеукраїнських військових з’їздів (1917). Один з керівників оборони Києва під час наступу більшовицьких військ у січні 1918 р. За доби Гетьманату — офіцер Генерального штабу Української Держави. Перебуваючи на командних посадах у Армії УНР (командир 3-ї Залізної дивізії, командувач групи військ Армії УНР та ін.), брав участь в основних воєнних подіях національно-визвольних змагань українського народу доби Директорії. Військовий міністр, віце-президент уряду УНР в екзилі (1954–1960), військовий історик, голова низки українських військових товариств.

218. Полтавець-Остряниця Іван (1890–1957) — український військовий і політичний діяч. Походив з давнього козацько-старшинського роду. Учасник Першої світової війни, офіцер російської армії. У жовтні 1917 р. був організатором Всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва, на якому обраний наказним отаманом. За часів Української Держави — генеральний писар Гетьмана України. Від 1919 р. в еміграції у Німеччині. У 1926 р. проголосив себе «Гетьманом і національним вождем всієї України обох боків Дніпра та військ козачих і запорозьких» і виступив як розкольник гетьманського руху, створивши декілька козацьких організацій, зокрема Українське вільнокозацьке товариство, Українське національне козацьке товариство (УНАКОР), статут якого базувався на програмових засадах Німецької націонал-соціалістичної партії.

219. Бутенко Борис (?—1926) — український громадсько-політичний і державний діяч. За фахом — інженер шляхів сполучення. У 1917 р. — керуючий справами Подільської залізниці. Належав до Української народної громади, яка привела до влади П. Скоропадського. 3.05–14.11.1918 р. — міністр шляхів Української Держави. Незважаючи на всі інсинуації представників українських соціалістичних партій щодо його «ворожого» ставлення до української справи, виявив себе палким патріотом і фахівцем. Створив спеціальну комісію по розробці української технічної термінології. До середини 1918 р. йому вдалося повністю відновити нормальне функціонування шляхів сполучення. На еміграції деякий час співпрацював з І. Полтавцем-Остряницею, проте невдовзі відійшов від політичної діяльності.