Український патріот з династії Габсбургів - Юрій Іларіонович Терещенко
143. Томашівський Степан (1875–1930) — український історик, публіцист і громадсько-політичний діяч. Дійсний член НТШ, від 1913 р. — голова і редактор «Записок НТШ». Член Бойової Управи УСС, радник української делегації на мирній конференції в Парижі (1919 р.), голова дипломатичної місії ЗУНР у Великобританії. Співробітник часопису «Українське слово», редактор тижневика «Літопис Політики, Письменства і Мистецтва» (Берлін, 1923–1924), «Політика» (Львів, 1925–1926). На початку 1920-х років очолював українське видавництво «Ратай» у Німеччині. Доцент і екстраординарний професор східноєвропейської історії Краківського університету (1927–1930). Позаштатний професор Українського наукового інституту в Берліні (1927–1930).
(обратно) 422144. Оппенгеймер — урядовець Міністерства закордонних справ Австро-Угорщини.
(обратно) 423145. Крамарж Карел (1860–1937) — чеський політичний діяч, правник і економіст. Один з провідників націоналістичного табору «младочехів» й ідеолог чеського націоналістичного руху. З 1894 р. — посол до Австрійського парламенту. У 1916 р. за політичну діяльність був засуджений до смертної кари, 1917 р. амністований.
1918 р. очолив чеську Народно-демократичну партію. 1918–1919 рр. — прем’єр-міністр ЧСР.
(обратно) 424146. Терезіанум (Collegium Theresianum) — привілейований навчальний заклад у Відні для дітей з аристократичних родин, заснований 1746 р. імператрицею Марією Терезією. Двоступенева освіта включала загальноосвітній (гімназіальний) та 3-річний правничий курс. У 1887 р. М. Василько із відзнакою закінчив цей навчальний заклад, після чого продовжив правничу освіту в Чернівецькому університеті.
(обратно) 425147. «Новое время» — російський часопис, видавався у Петербурзі 1865–1917 рр., від 1876 р. під редакцією О. Суворіна.
(обратно) 426148. Йдеться про Йосифа фон Габсбурга — австрійського ерцгерцога, який очолював угорський уряд до скликання парламенту 1.01.1920 р.
(обратно) 427149. 21.11.1917 р. Українська Центральна Рада вирішила направити своїх представників для участі у переговорах про перемир’я з країнами Почвірного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина), а також «звернутися від імені УНР до всіх союзних і ворожих держав з пропозицією почати мирні переговори». Раднарком РСФРР, не зважаючи на повідомлення УЦР, 2(15).12.1917 р. підписав у Бересті-Литовському сепаратну угоду про перемир’я, і більшовицька делегація на чолі з Л. Троцьким розпочала переговорчий процес. Це стало поштовхом для більш активних самостійних зовнішньополітичних кроків УНР. 11.12.1917 р. Генеральний Секретаріат у своїй ноті до учасників воєнних дій та нейтральних держав заявив про свій намір стати «на дорогу самостійних міжнародних відносин». У відповідь представники Почвірного союзу заявили, що вони «готові привітати участь представників УНР у мирних переговорах». 1.01.1918 р. до Берестя-Литовського прибула делегація УНР на чолі з В. Голубовичем. До її складу входили також М. Любинський, О. Севрюк, М. Полоз, М. Левитський. Делегація мала своїм завданням домагатися включення до складу Української Народної Республіки Холмщини, Підляшшя, проведення плебісциту у Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті. В. Голубович заявив, що у разі укладення країнами Почвірного союзу мирного договору з Росією його положення не матимуть обов’язкового характеру для України, оскільки Переяславська угода, яка обумовлювала зв’язок між обома країнами, втратила свою чинність після того як династія Романових, один з учасників цього акту, позбулася влади і тим самим ліквідувала всі зобов’язання України щодо Росії. Така позиція зустріла розуміння німецької сторони. У свою чергу, Л. Троцький заявив, що не бачить жодної перешкоди для самостійної участі делегації Генерального секретаріату в мирних переговорах. Однак перебіг подій в Україні і посилення наступу більшовиків змінили позицію російської делегації. Після кількаденної перерви в роботі й відновлення переговорів Л. Троцький заявив, що інтереси України мають репрезентувати представники т. зв. українського радянського уряду в особі Є. Медведева і В. Шахрая. Однак ця позиція не знайшла підтримки у країн Почвірного союзу. Становище української делегації було посилене проголошенням у IV Універсалі УЦР повної державної незалежності УНР. Глава делегації Австро-Угорщини граф О. Чернін від імені чотирьох союзних країн заявив, що вони мають усі підстави визнати УНР незалежною, вільною, суверенною державою, яка здатна укладати самостійно міжнародні договори. 9.02.1918 р. між державами Почвірного союзу та УНР було підписано мирний договір. З української сторони його підписали: голова української делегації О. Севрюк, члени делегації М. Любинський і М. Левитський.
(обратно) 428150. 9 травня 1919 р. Директорія УНР призначила М. Василька головою української дипломатичної місії у Швейцарії. Посада дипломатичного представника УНР у цій країні стала однією з ключових, з огляду на те, що Україна, втрачаючи свої шанси на отримання міжнародного визнання країнами Антанти, прагнула одержати підтримку нейтральних країн. Призначення на посаду голови української репрезентації М. Василька, який мав великий авторитет у західноєвропейських дипломатичних колах, на думку республіканського проводу, мало посилити зовнішньополітичну діяльність у Швейцарії, а в майбутньому — сприяти налагодженню зв’язків із країнами Антанти.
(обратно) 429151. М. Василько 18 січня 1921 р. зкопіював текст цього листа для міністра закордонних справ УНР Андрія Ніковського. Повний текст листа:
«Високоповажний Пане Міністре!
Маю за честь повідомити Вас про слідуюче: 9-го б.м. надруковано було у «Вінер Журналь» інтерв’ю — «Українська проблема» (Додаток А.) (в листі відсутній. — Упор.).
Після цього я зараз-же зателеграфував до полк[овника] Вишиваного: «В сьогоднішній газеті публікується Ваше інтерв’ю, яке я з огляду на його зміст
