Український патріот з династії Габсбургів - Юрій Іларіонович Терещенко

116. Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) — політична партія, створена у квітні 1917 р. на основі гуртків і груп українських соціалістів-революціонерів, які діяли в Укра'іні від 1905 р. Лідери: М. Грушевський, М. Ковалевський, Л. Ковалів, B. Залізняк, П. Христюк, О. Севрюк та ін. Друковані органи — газети «Народня Воля», «Боротьба». У 1917–1918 рр. УПСР виступала за національно-територіальну автономію України у складі демократичної федеративної Росії, республікансько-демократичну форму правління, соціалізацію землі. Мала значне представництво в Українській Центральній раді та урядових структурах УНР. У сво'ій діяльності серед селянства спиралась на «Селянську спілку», що забезпечувало їй широке соціальне підґрунтя. З відновленням республіканської форми правління за Директорії УНР її представники входили до складу урядів В. Чехівського, Б. Мартоса, І. Мазепи.

У серпні 1919 р. ліва частина партії, яка співпрацювала з радянською владою в Україні, об’єдналася з лівою частиною УСДРП (незалежних), створивши Українську комуністичну партію (боротьбистів). Права частина УПСР у січні 1919 р. оформилась в УПСР (центральної течії). Наприкінці 1919 р. частина членів виїхала за кордон, де відстоювала т. зв. принцип «диктатури трудових мас» (М. Шаповал, Н. Григоріїв). У 1920 р. у Відні була створена «Закордонна делегація» УПСР (М. Грушевський, М. Шраг, П. Христюк, М. Чечель та ін.), друкованим органом якої став часопис «Борітеся — Поборете» (1920–1922). У 1920 р. в Україні після низки розколів УПСР фактично перестала існувати. 1921 р. у Харкові відбувся судовий процес над членами її ЦК. 1924 р. більшість членів «Закордонної групи» повернулась до УСРР, де у 30-х роках зазнала репресій. 1934 р. есерівські організації за кордоном об’єднались і створили у Празі спільний ЦК УПСР, який видавав неперіодичний друкований орган «Трудова Україна» (1932–1939). 1950 р. УПСР разом з іншими партіями соціалістичної орієнтації створили Українську соціалістичну партію.

117. Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) — політична партія, створена у 1905 р. після розколу Революційної української партії (РУП). За доби революції домагалась автономії України, демократичних свобод, націоналізації землі. Лідери: В. Винниченко (голова), Д. Антонович, Б. Мартос, С. Петлюра, М. Порш, М. Ткаченко. УСДРП брала активну участь у роботі Української Центральної ради, створенні та діяльності уряду УНР. У грудні 1917 р. від неї відкололось ліве крило, яке підтримувало радянську владу. Більшість членів УСДРП підтримала IV Універсал Української Центральної ради. За часів Української Держави УСДРП перебувала в опозиції до уряду П. Скоропадського, входила до Українського національного союзу, взяла участь у створенні Директорії. У січні 1919 р. з партії виділились т. зв. незалежні, які в серпні 1919 р. разом із лівими українськими есерами заснували УКП (боротьбистів). Після поразки українських національно-визвольних змагань керівники УСДРП емігрували до Львова, згодом — Праги. У 1938 р. партія припинила своє існування.

118. Ймовірно, мова йде про створення «Галицько-буковинського комітету допомоги жертвам війни», який займався опікою військовополоненими та інтернованими з Галичини російською армією українцями, які перебували в таборах у Росії та Україні (Київ, Кривий Ріг), у тому числі й Українськими січовими стрільцями, близько 1 тис. яких потрапили у полон до росіян.

119. Бьом (Бем-Ермолі) Едвард — австро-угорський воєначальник, фельдмаршал. У добу Першої світової війни — командувач II армії, спільно з Макензеном здійснив успішну військову офензиву в Галичині і звільнив Львів від російських військ (22.06.1915 р.). 1916–1917 рр. стримував наступи ген. О. Брусилова на Східному фронті. 1918 р. — військовий комендант австро-угорських збройних формувань в Україні.

120. Сінгалевич фон Шіллінг Володимир (1875–1945) — український галицький громадсько-політичний діяч, правник і дипломат. Один з провідників Української національно-демократичної партії, 1911–1918 рр. — посол до Австрійського парламенту, у 1913–1914 рр. — посол до Галицького сейму. Від вересня 1914 р. — заст. голови Бойової управи УСС. Від 1 листопада 1918 р. — член Української національної ради ЗУНР, у 1919 р. — голова надзвичайної дипломатичної місії ЗУНР в Австрії. У 1920 р. — уповноважений Диктатора ЗУНР у справах фінансів, торгівлі та промислу, від 1922 р. — у внутрішніх справах. У 1930–1939 рр. — директор Земельного банку у Львові.

121. Левицький Кость (1858–1941) — відомий український галицький громадсько-політичний і державний діяч, вчений-правник. Освіту одержав у Львівському та Віденському університетах. Засновник низки українських економічних установ: «Дністер», Центробанк (голова 1898–1939 рр.), «Народна торгівля» та ін. Президент Товариства українських правників у Львові. 1899 р. співзасновник, згодом — голова Української національно-демократичної партії. Від 1907 рр. — депутат Австрійського парламенту, голова Українського парламентського клубу, з 1908 рр. — посол до Галицького сейму. Від серпня 1914 р. очолював Головну Українську раду у Відні. 9.11.1918 р. обраний головою Державного секретаріату ЗУНР. У 1920–1923 рр. — член закордонного уряду Є. Петрушевича уВідні. У 1924 р. повернувся в Галичину, належав до Українського національно-демократичного об’єднання. Протягом 1939–1941 рр. перебував в ув’язненні на Луб’янці у Москві. Після звільнення повернувся до Львова. У липні 1941 р. став засновником і головою Української Національної ради — органу, який мав репрезентувати інтереси українського населення Галичини на окупованій німецькими військами території.

122. Ніковський Андрій (псевд.: А. Яринович, 1885–1942) — український громадсько-політичний і державний діяч, літературознавець, журналіст. Редактор газет «Рада» (1910–1914) та «Нова Рада» (1917–1919), журналів «Літературно-науковий вістник» (1914–1915) та «Основа» (1915). Член Товариства українських поступовців (ТУП) та Української радикально-демократичної партії (УРДП, від 1917 р. — Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ)). Член Української Центральної ради (тов. голови) та Малої ради. 21.06–18.09.1918 р. очолював опозиційний до гетьманської влади Український національно-державний союз, член його президії. Наприкінці 1919 р. — на початку 1920 р. — співробітник Української Академії наук (УАН). Від 26.05.1920 р. — міністр закордонних справ УНР в уряді В. Прокоповича. Очолював комісію з розробки конституції УНР (1920–1923). У 1924 р.