Український патріот з династії Габсбургів - Юрій Іларіонович Терещенко

міністром уряду УНР в екзилі. Помер у Варшаві. Був одним з найбільш послідовних прихильників С. Петлюри, а після його смерті — головним військовим радником А. Лівицького.(обратно) 463

185. Івашкевич Вацлав (1871–1922) — польський військовий діяч, генерал російської армії.

(обратно) 464

186. Назарук Осип (1883–1940) — український громадсько-політичний і державний діяч, публіцист. Учасник українського студентського руху в Галичині, член управи Української радикальної партії, керівник прес-служби УСС. Від жовтня 1918 р. — член УНРади ЗУНР. У листопаді 1918 р. був відряджений УНРадою ЗУНР до гетьмана П. Скоропадського за військовою допомогою. Перейшов на бік Директорії, брав участь у протигетьманському повстанні, підготовці Акту злуки УНР і ЗУНР. Член Українського Трудового конгресу. Державний секретар в уряді В. Чехівського, керівник управління преси в уряді С. Остапенка. Свої враження виклав у спогадах «Рік на Великій Україні» (Відень, 1920). У 1920–1922 рр. перебував при уряді ЗУНР у Відні, співробітничав в урядових органах «Український прапор» та «Воля». Активний діяч гетьманського руху.

(обратно) 465

187. Литвинов Максим (1876–1951) — радянський державний і партійний діяч, дипломат. 1907–1917 рр. — активний діяч закордонної групи Російської соціал-демократичної робітничої партії в Англії. Від 1918 р. — працював у Наркоматі закордонних справ РСФРР, у 1921–1930 рр., 1943–1946 рр. — заступник наркома, 1930–1939 рр. — нарком закордонних справ СРСР. У 1941–1943 рр. — посол СРСР у СІЛА.

(обратно) 466

188. Барановський Христофор (1874–1941) — український громадський і державний діяч, кооператор і фінансист. Засновник і директор центральної української установи дрібного кредиту — Союзбанку в Києві (1907–1917), 1917–1919 рр. — голова управи Українського народного кооперативного банку. Член Української Центральної Ради від кооперативних організацій, позапартійний. Генеральний секретар фінансів у першому складі Генерального Секретаріату. Директор Українбанку (1919), міністр фінансів в уряді В. Прокоповича (1920). Від 1920 р. в еміграції у Південній Америці. Очолював представництво всіх українських кооперативних союзів за кордоном, Загальноукраїнське товариство економістів.

(обратно) 467

189. Коновалець Євген (1891–1938) — один з лідерів українського національно-визвольного руху, засновник УВО та ОУН. Навчався у Львівському університеті, активний діяч українського студентського руху, представник студентської молоді в ЦК Української національно-демократичної партії. Під час Першої світової війни — лейтенант австро-угорської армії, наприкінці квітня 1915 р. потрапив у російський полон. У 1917 р. таємно прибув з Царицина до Києва.

Співорганізатор Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців (СС), від січня 1918 р. — незмінний командир формації Січових стрільців. Під час антигетьманського повстання начальник Осадного корпусу СС. В Армії УНР — командир дивізії, корпусу, армійської групи, полковник. Після саморозпуску Січових стрільців 6.12.1919 р. — у польському таборі для інтернованих. У серпні 1920 р. створив УВО. Голова проводу ОУН, від 29.01.1929 р. — вождь ОУН. Убитий агентом НКВС СРСР у Роттердамі.

(обратно) 468

190. Швець Федір (1882–1940) — український громадсько-політичний і державний діяч, вчений-геолог. Від 1909 р. після закінчення природничого факультету Дерптського університету працював асистентом кафедри геології, викладачем Дерптської гімназії, доцентом кафедри палеонтології. У березні 1917 р. повернувся в Україну. Член Української Центральної ради, ЦК «Селянської спілки» і ЦК УПСР. За доби Української Держави — член Українського Національного союзу. 13.11.1918 р. як представник «Селянської спілки» увійшов до складу Директорії УНР. 15.11.1919 р. разом з О. Макаренком виїхав з дипломатичними повноваженнями за кордон, у результаті чого С. Петлюра зосередив всю повноту влади у своїх руках. 25.05.1920 р. постановою уряду УНР виведений зі складу Директорії УНР. В еміграції в ЧСР — викладач українських вищих шкіл. У 1928–1929 рр. разом з О. Андрієвським і О. Макаренком створили Українську Національну раду, яка за задумом її організаторів мала об’єднати в еміграції українців з Великої України. Помер у Празі.

(обратно) 469

191. Січинський Мирослав (1887–1979) — український громадсько-політичний діяч. Належав до Української соціал-демократичної партії. На знак помсти за розправу місцевої польської адміністрації над українськими селянами та фальсифікацію виборів 12.04.1908 р. застрелив уЛьвові галицького намісника А. Потоцького. За цей вчинок засуджений до 20-річного ув’язнення, проте 1911 р. за допомогою Д. Вітовського та М. Цегельського втік з в’язниці і виїхав до Норвегії, згодом — до Швеції та США. Був одним із засновників Української федерації соціалістичної партії та редактором її друкованих видань «Робітник» і «Народ». У 1920 р. став засновником організації «Оборона України», у 1933–1941 рр. очолював Український братерський союз. Перейшов на прокомуністичні позиції. У 1958 р. відвідав УРСР. Мешкав і помер у США.

(обратно) 470

192. Білопольський Андрій (1892-?) — український політичний діяч і публіцист. У 1917 р. на III Всеукраїнському військовому з’їзді обраний до Українського генерального військового комітету і кооптований до Української Центральної ради. Один з чільних діячів українського гетьманського руху, належав до засновників Союзу українських хліборобів у Бухаресті (1921), заст. голови союзу. Від 1930 р. — в Аргентині, де брав участь у заснуванні Союзу українських гетьманців-державників, від імені якого видавав неперіодичний журнал «Плуг і меч». Від 1956 р. мешкав у США, де брав участь у роботі Ліги визволення народів СРСР. Автор політичного трактату «СРСР на фоне прошлого России» про безперервне продовження російської імперської традиції Радянським Союзом.

(обратно) 471

193. 22.10.1918 р. П. Скоропадським була створена Вища земельна комісія для розробки основ земельної реформи, яку очолив сам гетьман. На початку листопада 1918 р. проект реформи був затверджений П. Скоропадським. Згідно закону всі великі земельні маєтки мали бути примусово викуплені державою і передані у приватну власність через Державний земельний банк (не більше ніж 25 десятин в одні руки). Господарства, що мали важливе агрокультурне значення, мали залишатися неподільними (не більше 200 десятин). Виняток становили господарства, що обслуговували цукрові підприємства. Спеціалісти