Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

Відновлення ієрархії православної церкви в Україні хоч і викликало хвилю роздратування і погроз з боку католицько–клерикальних кіл Речі Посполитої, однак не призвело до рішучих каральних дій. Причиною цього була велика небезпека, яка нависала над Польщею. У лютому 1618 року в Туреччині до влади прийшов войовничий Осман II, який посів престол свого батька Мустафи І, скинутого яничарами. Уклавши перемир’я з Персією, молодий султан розпочав активну підготовку до війни з Польщею. Спроби королівського уряду залагодити суперечності між двома державами за допомогою дипломатичних переговорів ні до чого не привели. Незважаючи на небезпеку, воєнні приготування Польщі були досить кволими. Коронний гетьман Станіслав Жолкевський спромігся зібрати лише десятитисячне військо. З цими мізерними, як для такого випадку, силами на початку вересня 1620 року він перейшов Дністер і рушив у напрямку Ясс, щоб з’єднатися з військом молдавського господаря Граціані. Через якийсь час на Цецорські поля в Молдавії прибуло величезне турецько–татарське військо на чолі з Іскандер–пашею та кримським ханом Джанібек–Гіреєм. Розпочалася запекла битва, яка тривала сімнадцять днів. Наслідки стали катастрофічними для польського війська. На полі бою полягли кращі полководці Речі Посполитої. Загинув і Жолкевський. Серед полеглих був і Михайло Хмельницький — батько майбутнього гетьмана України Богдана Хмельницького. Переможцям же дісталися великі воєнні трофеї, в тому числі 120 гармат, величезний військовий обоз.

Окрилений успіхом, Осман II розпочав широкомасштабну підготовку до вирішальної війни з Польщею. Перед султанським палацом з’явився бунчук із кінської гриви, що свідчило про особисту участь турецького султана у поході.

Над Польщею нависла смертельна небезпека. Правлячі кола країни гарячково намагалися знайти вихід із скрутного становища. Були послані посольства до Папи та до урядів європейських правителів з відчайдушними проханнями про допомогу. Однак з боку сусідів справи не пішли далі словесних запевнень у підтримці боротьби проти турецької агресії. Польський сейм у зв’язку з очікуваною війною ввів нові надзвичайні податки у країні. Але зібраних коштів явно не вистачало для організації великої армії, здатної зупинити турецьку навалу.

Потрапивши у безвихідь, польський уряд змушений був звернутися по допомогу до українських козаків. Щоб схилити їх на свій бік, король Сигізмунд III вирішив удатися до посередництва єрусалимського патріарха Теофана і від рядив до нього свого секретаря Оболковського з відповідними інструкціями. Невдовзі Теофан надіслав козакам листа, закликаючи їх спільно з поляками дати відсіч війську Османа II. У червні 1621 року в урочищі Суха Діброва (між Ржищевом та Білою Церквою) зібралася козацька рада, на якій зважувалася можливість спільних дій козаків і коронного війська. На раду прибули також представники православного духовенства — митрополит І. Борецький, єпископ Є. Курцевич, майже 300 священиків, 50 ченців. Уперше після недавнього посвячення у 1620 році православні ієрархи безпосередньо взяли участь в акції такої великої політичної ваги. Адже від позитивного вирішення питання про збройну допомогу Польщі залежала багато в чому і доля козацької «республіки». Гетьман і старшина, а також більшість козаків добре розуміли, що султан не обмежиться розгромом Польщі, а поверне зброю й проти України. Тому серед козацького війська дедалі впевненіше звучали голоси, що закликали до боротьби з «бусурманами». Крім того, утворення антитурецької козацько–польської воєнної коаліції відкривало перспективу (як з’ясувалося пізніше, примарну) зрівняння в правах православної церкви з іншими конфесіями Речі Посполитої.

З польського боку на раду прибули королівські посланці, які від імені уряду пообіцяли козакам платню за участь у поході, а також поступки в релігійному питанні. Після бурхливого обговорення рада ухвалила оружно виступати проти Османа II. Тоді ж на гетьманство був обраний представник нереєстрового козацтва Яцько Бородавка (Неродич), якого гетьман С. Жолкевський характеризував як «найменш знатного і найбільш бунтівливого». У зв’язку із походом було проведено обрання полковників, осавулів, сотників, отаманів, а також послів до короля. Представляти інтереси козаків перед королівським престолом випало досвідченому у політиці П. Сагайдачному, який до того ж користувався довір’ям польського уряду. Крім нього до Варшави направлявся єпископ Є. Курцевич. Зважаючи на недавні делікатні обставини відновлення православної ієрархії в Україні, включення Курцевича до посольства мало характер своєрідного демаршу перед правлячими колами шляхетської Польщі з боку козаків і православної церкви. Виконуючи волю ради, гетьман Бородавка повів військо, яке налічувало понад 41 тисячу запорожців і кілька сот донських козаків, до Хотинської фортеці на з’єднання з польськими силами.

Тим часом українське посольство прибуло до Варшави. Сагайдачний отримав аудієнцію в короля, під час якої наполягав на задоволенні низки козацьких вимог політичного характеру, зокрема й офіційного визнання польським урядом акта відновлення православної ієрархії. Гетьман не виступав як посол–прохач, який смиренно чекає вирішення своєї справи. Він виявив безкомпромісну рішучість у конфесійному питанні, яке хвилювало не тільки козаків, а й найширші кола тогочасного українського суспільства. Одночасно Сагайдачний показав себе гнучким дипломатом — шукав і знаходив підтримку серед впливових польських сенаторів, навіть серед представників католицького духовенства, готових йти на будь–які поступки «схизматикам» заради залучення славнозвісного козацького війська до боротьби з турецькою навалою. Про дипломатичні кроки «козацького генерала» Сагайдачного у Варшаві розповідав у своєму листі до кардинала Людовіга католицький єпископ Франческо Чіріолі: «Серед католиків, зокрема й церковників, не бракує впливових осіб, які прихильні до членів козацького посольства (з огляду на теперішню загрозу війни з турками). А згаданий Сагайдачний відверто заявляє, що королівство не одержить ні найменшої допомоги від жодного козака і від більшої частини схизматиків, якщо їхні вимоги не будуть вислухані. З другого боку, багато хто з цих сеньйорів не тільки вважає, що було б величезною шкодою втратити допомогу козаків, військо яких вихваляють як більш боєздатне і краще організоване, ніж те, яке очолює коронний гетьман, а й підкреслюють небезпеку, що ці козаки не битимуться проти турків, і тому говорять, що в даний момент необхідно піти на поступки, щоб вони лишилися вдоволеними».

Сагайдачний заявив про себе як впливовий політик, від позиції якого великою мірою залежала доля всієї Речі Посполитої. Це підтвердила його активна участь у розробці тактичного плану розгрому турецького війська. Польські сенатори й шляхетські посли з великим зацікавленням поставилися до пропозиції прославленого полководця провести нічну атаку проти турецької армії. Водночас було вирішено питання й про орієнтовні строки воєнної