Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

Тим часом добірні сили турецької армії штурмували козацький табір з фронту, а татарська кіннота робила спроби оточити козаків з флангів. Однак прорвати оборону козацького війська виявилося не просто. Виснаживши противника, козаки за наказом Сагайдачного піднялися в контратаку. Турки почали тікати по всьому фронту. Після цієї перемоги Ходкевич згодився на переговори з турками про почесний для Польщі мир. Під Хотином розвіялася ілюзія про непереможність султанської армії.

Бойова співдружність козацького та польського війська у Хотинській війні набула великого міжнародного резонансу, адже фактично було зупинено воєнну експансію Туреччини, завдано першого справді відчутного удару по Османській імперії, який провістив майбутній занепад цього середньовічного колоса.

Але для гетьмана Петра Сагайдачного важке поранення і щойно пережита напруга вилилися в смертельну недугу. Шлях від Хотина до Києва здався знесиленому воєначальнику справжньою мукою. На порозі рідного дому його з плачем зустріла дружина Анастасія Повченська. Чи справді неміч чоловіка викликала у неї невимовний жаль, чи це були, так би мовити, «ритуальні» сльози, судити важко, бо стосунки між подружжям не відзначалися ідеальністю. Інакше як пояснити факт, що Сагайдачний, всупереч загальноприйнятій у ті часи практиці, своїм заповітом не відписав на користь дружини навіть шеляга із досить значних гетьманських статків. Мабуть, і Анастасія не дуже побивалася й тужила за чоловіком, бо не забарилася по його смерті вийти заміж за шляхтича Івана Пйончинського.

Але все це сталося дещо пізніше. А тоді, повернувшись додому, Сагайдачний лежав прикутий хворобою до ліжка, не маючи ніякої надії на одужання. Як минали останні дні козацького гетьмана, про що він у той час думав і якими переймався турботами? В історичній літературі щодо цього склався певний стереотип, який до кінця не подоланий і сьогодні. Мовляв, Сагайдачний вже не міг вийняти з піхов шаблю на захист України, але ж мав славу і незаперечний авторитет полководця і тому не марнував останні дні свого життя і писав до польського короля листи з політичними вимогами.

Подібна точка зору про те, що «годилося» робити Сагайдачному на смертному одрі, сформувалася, очевидно, під впливом літопису С. Величка, в якому наведені останні листи Сагайдачного до польського короля. Так, у передсмертному листі Сагайдачного до Сигізмунда III (березень 1622 року) гетьман нібито вимагає від короля видання спеціального універсалу, який би убезпечив козаків од утисків шляхти і назавжди покінчив з унією. Але постає питання: чи існував такий лист? Можливо, так само, як і багато інших документів, що увійшли до літопису С. Величка, він був вигадкою козацького літописця. Бо тяжко хворому гетьману було вже не до земних турбот. Гетьман помирав. Це зрозумів і він сам, і ті, хто його оточували.

За п’ять днів до кончини гетьман склав заповіт, за яким великі суми грошей одписав Львівському братству (1,5 тисячі польських злотих «на науку і на цвиченья бакаляров учоних»), Київському братству, різним церквам і монастирям.

Петро Конашевич–Сагайдачний пішов з життя 10 квітня 1622 року. Ховали його на території Братського монастиря. Попрощатися з колишнім гетьманом прийшло дуже багато людей. Змінюючи один одного, 20 учнів Київського колегіуму читали панегірик, складений для цього випадку К. Саковичем. Звучали слова, що прославляли визначного козацького організатора і полководця, далекоглядного політика і щедрого мецената. Зокрема, «спудей» Матвій Кізимович подякував гетьману за безкорисливе пожертвування нажитого багатства на громадське добро. Він нагадав присутнім про підтримку, яку виявив Сагайдачний Київському братству, коли записався до нього разом з усім Військом Запорозьким:

Таж краще голови покласти за отчизну, Ніж лютим ворогам дістаться в даровизну, Бо хто за рідний край не хоче помирать, Із рідним краєм той сам мусить погибать. Тож Сагайдачний наш волів прийняти рани, Ніж християнський люд віддати від посани. Від рани смертної дочасно він сконав, Та славу мужністю навік завоював… Як Нестор та Ахілл — у Греції герої, Як Гектор сміливий прославився у Трої, В Афінах склалася Периклова хвала, У Фемістоклові гриміли скрізь діла, Як мужність Курція у Римі всі хвалили І переможного Помпея божествили, Хай Сагайдачного ім’я повік–віків Прославить наша Русь, як приклад для синів, Щоб про діла його нащадки споминали І гідним іменем в народах називали.1

__________

1 Переклад М. Рильського.

Але, як зазначав український історик В. Антонович, місце могили марно шукатиме нині поціновувач старожитностей чи краєзнавець. Під час перебудови церкви на початку XVIII століття вона опинилася під будівлею нової стіни храму і зникла з очей нащадків.

Далекий відгомін тих часів, коли над крутими морськими хвилями й неозорими просторами українських степів із уст козаків однаково голосно лунало ім’я Сагайдачного, відбився в пісні «Ой на горі да женці жнуть». Немає в ній розповіді про криваві січі, в яких брав участь козацький гетьман, немає оспівування його легендарної хоробрості. Камертон народної пам’яті доніс слабкий, важко вловимий спомин про носія колись грізного імені.

Ось рядки цієї відомої пісні:

Ой на горі да женці жнуть, А попід горою, Попід зеленою Козаки йдуть. Попереду Дорошенко Веде своє військо, Веде запорозьке Хорошенько! Посередині пан хорунжий. Під ним кониченько, Під ним вороненький Сильний–дужий! А позаду Сагайдачний, Що проміняв жінку На тютюн да люльку, Необачний! «Гей, вернися, Сагайдачний, Візьми свою жінку,