Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
Саме тоді у Львівській братській школі навчався й майбутній Київський митрополит, визначний церковний та культурний діяч Петро Могила. І, очевидно ж, Хмельницький та Могила не могли не знати один одного. Про це свідчить, зокрема, їхнє пізніше тепле ставлення один до одного.
Що характерно, єзуїти не спромоглися накинути юнакові відразу до православної віри, підкорити його душу та розум, навернути до католицизму, примусити зректися свого народу. Навпаки, можна припустити, що саме в стінах колегії він спочатку інтуїтивно, а потім і свідомо відчув і загострив у собі ворожість до єзуїтів. Ставши гетьманом, він, як відомо, домігся від польського уряду заборони діяльності єзуїтів на території Української держави.
Після закінчення навчання Богдан повернувся в Чигирин. Молодий, освічений, кмітливий у військових виправах юнак не міг бути осторонь подій, які гомоніли навколо. А події ці були справді історичними. Після придушення в 1596 році повстання Северина Наливайка народні маси та козацькі нетяги не втихомирились, а почали нові виступи, основою яких стало покозачення народних верств, відмова від виконання повинностей, торування стежок на Запорожжя. Це все відбивалося в душі юнака, зароджуючи зерна справедливості й жалю до свого уярмленого народу.
Не давала йому спокою і слава запорожців, які виступали на татар та турків, ходили походами по Чорному морю, повертаючись звідтіля сповненими багатств та вдячністю людей, яких вони визволяли з неволі. І тому в час бурхливого становлення козацького стану молодий Богдан не без допомоги батька вступає до Чигиринської сотні. Коли це сталося? Михайло Хмельницький брав його із собою в небезпечний похід польського війська у Молдавію в 1620 році. З цього можна зробити висновок, що на той час Богдан уже мав чималий воєнний досвід, бо ж розсудливий підстароста ні в якому разі не наважився б ризикувати життям «необстріляного» сина. Отже, вихованець єзуїтської колегії потрапив на козацьку службу незабаром після повернення зі Львова, приблизно в 1617—1618 роках, і з цього часу назавжди поєднав свою долю з козацтвом. У цей період славним його проводирем був Петро Конашевич–Сагайдачний. Не раз бував він у Чигирині, знав і поважав Михайла Хмельницького, відзначав його освіченого, ставного сина. І, може, тому, коли в 1618 році Сагайдачному на прохання польського короля Сигізмунда III довелося йти на Москву, то взяв він з собою і Богдана. Є згадки, що Богдан виявив себе в цьому поході сміливим і вправним воїном. Він у скрутну хвилину навіть урятував королевича Владислава. З того часу і запам’ятав королевич козацького сина і приязно ставився до нього аж до своєї смерті.
Цілком слушно писав з цього приводу відомий український історик і фольклорист Михайло Максимович: «Зоря Хмельницького зійшла на Чорному морі, у той час, як на Хотинському полі западала зоря старого Сагайдачного. Життя цього достопам’ятного гетьмана, який, служачи з славою Польській Короні і всій Речі Посполитій, зробив для блага України все, що тільки міг він зробити тоді, не підіймаючи зброї на поляків, — те життя служило прикладом для Богдана Хмельницького; його шляхом проходив він поприще своє до гетьманства, мужньо і довго–терпляче, як хоробрий воїн і чесний громадянин республіки Польської, як добрий і надійний син своєї козацької матері, України. Але йому суджено було пройти ще своїм шляхом — поприще гетьманського життя і безприкладно звершити ту справу, на яку безуспішно поривалися інші українці впродовж піввіку».
Після повернення в Україну Богдан служив у кінній сотні свого батька і разом з ним у 1620 році взяв участь у битві під Цецорою проти турецьких військ. У цій битві героїчною смертю поліг Михайло Хмельницький, а його син потрапив у турецький полон.
Доля закинула Богдана до Константинополя, де, за повідомленням турецького літописця Наїма Челебі, він перебував у неволі в одного із старшин султанського флоту (цей старшина проживав у кварталі Касим–паші). Як згадував потім Богдан, він «терпів два роки суворого ув’язнення». Є підстави твердити, що протягом цього часу він опанував основи турецької мови, знання якої пізніше не раз ставало йому в пригоді. Поза всяким сумнівом, суворі випробування загартували волю молодого козака, навчили володіти собою, мужньо зносити удари долі. Яким чином йому поталанило вирватися на волю, сказати напевне не можна. За одними даними, він був викуплений матір’ю, за іншими — козаки обміняли Богдана на турецьких бранців. Є також думка, що він утік із турецького полону.
Повернувшись до рідної домівки, Богдан, вочевидь, у першу чергу зайнявся господарством. Тим часом його овдовіла мати познайомилась із дрібним білоруським шляхтичем Потрекеївського повіту Василем Ставецьким, незабаром вийшла за нього заміж і покинула Суботів. Через деякий час у неї народився син, якого назвали Григорієм. Ставши дорослим, він з невідомих причин узяв собі прізвище не батька, а Хмельницьких.
Богдан же поновив свою службу як реєстровий козак Чигиринського полку, хоча він, будучи сином загиблого в бою чигиринського підстарости, мав можливість обійняти якусь із посад в адміністрації Чигиринського староства. Знову ставши козаком, Богдан не міг не відчувати наростання невдоволення козацьких мас політикою правлячих кіл Речі Посполитої, намагання магнатів і шляхти звести нанівець козацькі права та вільності. Не міг він також не помітити зростання самоусвідомлення козацтвом своїх сил, своєї ролі в житті Польщі.
Одружився він пізно — десь у 30–річному віці. Причин такого тривалого парубкування ми не знаємо. Це тим паче викликає подив, оскільки відомо, що Богдан ніколи не був байдужим до жіночої вроди, скоріше навпаки. А може, він до того одружувався та поривав шлюб, але документи про цей факт не збереглися. Гадати не будемо. З історичних джерел достеменно відомо лише про його подружнє життя з Ганною Сомківною, яка походила з родини заможного переяславського козака. Вони побралися, ймовірно, близько 1625 року.
Разом з тим про ці часи життя Богдана ми знаємо дуже мало. Хоча ще за
