Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
Сиву голову невдахи–залицяльника до намету українського гетьмана принесли наткнуту на наконечник списа. Разом з Мартином Калиновським під Батогом безславно закінчила своє життя й переважна більшість учасників цього «романтичного походу». Шлях до Молдавії перед Тимошем було відкрито.
Весілля домни Розанди та гетьманича Тимоша в Яссах відсвяткували наприкінці літа 1652 року. І хоча воно було обставлене з меншою пишністю, ніж урочистості з нагоди одруження домни Олени і князя Януша, все ж його розмах справив неабияке враження на сучасників. Назустріч гетьманичу Василє Лупул виїхав в оточенні найтитулованіших молдавських бояр і в супроводі восьми тисяч війська. При цьому сам господар, за словами очевидців, «їхав як монарх, велич якого не можна передати словами».
А у вересні Богдан організував урочисту зустріч молодятам у Чигирині. Тут, у пишно прибраній резиденції гетьмана, у святкуванні цієї події, згідно з попередньою домовленістю, повинен був узяти участь і союзник Хмельницького — кримський хан Іслам–Гірей. Проте з невідомих причин кримський «цар» до Чигирина не прибув. Та якби лише одне це заважало домні Розанді насолоджуватися щастям подружнього життя…
Тогочасний найпопулярніший у Європі часопис «Gazette de France» у випуску від 15 листопада 1652 року інформував своїх читачів, що «відразу після весілля син генерала Хмельницького, Тиміш, двічі бив свою молоду дружину, дочку молдавського князя, дорікаючи їй за теплі стосунки з великим візиром, коли вона була заручницею в гаремі й з ласки візира сподівалася дістати волю». Якщо вірити чуткам, які поширювалися тоді в Україні й за її межами, розчарування Тимоша викликали також і весільні подарунки його тестя, про фантастичні багатства котрого в Європі складали цілі легенди. Та де ж ті хвалені східні щедроти Лупула? Невже оті дві тисячі талярів і стільки ж червоних золотих, вручених зятю?
Старий український гетьман, на відміну від свого хоч і хороброго, але недосвідченого в політичних справах сина, дивився на світ значно ширше і значно глибше. Згаданий вже французький часопис повідомляв, що «генерал» Хмельницький, «для якого одруження сина з донькою молдавського господаря дуже багато важило, різними способами намагався змусити Тимоша ліпше ставитись до своєї дружини».
Скупі на інформацію історичні джерела, на жаль, не дають нам змоги встановити напевне, чи зумів Богдан переконати свого сина лагідніше ставитися до домни Розанди. Достеменно ж можна говорити про те, що Розанда народила двох хлопчиків–близнюків, подальша доля яких невідома.
Та недовгим було подружнє життя. Тиміш трагічно загинув під Сучавою у вересні 1653 року. Його смерть тяжко позначилася на здоров’ї гетьмана Богдана і викликала тривалу депресію.
Після смерті свого чоловіка його вдова деякий час проживала у Суботові, згодом у Зіньківському Ключі на Полтавщині (маєтку, подарованому Б. Хмельницьким). У 1660 році Ю. Хмельницький (тодішній гетьман) видав свою братову за французького шляхтича Анрі де Боа, який, вступивши до Війська Запорозького, дістав прізвище Андрія Антоновського. Але подальша доля гетьманші також трагічна: за однією версією, вона загинула від руки вбивці, що прагнув заволодіти її скарбами, за іншою — вона була захоплена у полон польськими вояками і скарана на смерть як невістка ненависного їм українського гетьмана. Це сталося близько 1685 року…
Трагічною виявилась і доля сина Юрія, який хоч формально виступив продовжувачем гетьманської ідеї в клані Хмельницьких, мав, незважаючи на свою освіченість, мало об’єктивних даних для того, щоби бути видатним політичним чи військовим діячем. Далася взнаки фізична неповноцінність Юрія — він не міг одружуватися, мати дітей. Рід Хмельницьких по лінії Юрія не міг мати продовження.
Саме його Богдан незадовго до своєї смерті визнав за свого наступника на гетьманство. Тричі (1659–1662, 1677–1681, 1685 рр.) Юрій тримав у руках гетьманську булаву, зрештою, без особливого успіху. Якщо довіряти поширеним в історіографії відомостям, то 1685 року він загинув од турецьких рук за прояви нелюдської жорстокості.
Про третього сина нічого не відомо. Треба думати, він помер малолітнім.
У Богдана був ще й четвертий син, який не дожив до 1651 року. Дехто з істориків припускає, що звали його Остап. Він також помер неповнолітнім, дуже побитий посіпаками Чаплинського під час нападу на суботівський хутір у 1647 році.
Здається, менше було турбот із доньками. Найенергійнішою з–поміж них і не позбавленою політичних амбіцій була, мабуть, найстарша (або одна зі старших) — Олена. Вона вийшла заміж за полковника і наказного гетьмана Данила Виговського (брата майбутнього гетьмана Івана). Весілля відбулося в Чигирині у січні 1656 року. Вдруге Олена була повінчана в Суботові 1660 року з колишнім переяславським полковником, згодом генеральним писарем та гетьманом Павлом Тетерею. Олена і Данило Виговські мали двох синів — Юрія та Василя. Політичне честолюбство довело Олену до конфлікту з чоловіком та її ув’язнення. Після розлучення з П. Тетерею Олена стала черницею й у Вільнюсі перейшла в уніатство.
З другою донькою Богдана, Степанидою, 1650 року одружився білоруський (могильовський) полковник Іван Нечай. Про долю третьої доньки — Катерини відомо дуже мало; вона ходила за батьком під час хвороби, ймовірно, що серія династичних проектів 1654 року була пов’язана з особою Катерини (але це могли бути й інші доньки). Тоді Богдан нібито сватав свою доньку за сина брата російської цариці Марії Милославської. У червні—жовтні 1654 року ширилися чутки, що Б. Хмельницький сватає дочку за Мігая, сина Ніколя Петрашку (і внука волоського господаря Мігая Хороброго), який міг претендувати на молдавський престол. Коли ця комбінація реалізована не була, гетьман висунув новий проект: віддати доньку за племінника трансільванського князя Дьєрдя (Юрія) II Ракоці. Але з династично–шлюбної лихоманки нічого не вийшло.
Одна з дочок Богдана (зі старших) була дружиною Лук’яна Мовчана. їхній син Федір зробив блискучу військову кар’єру —
