Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

Треба зазначити, що серед істориків немає єдиної думки з приводу того, про яких Сагайдачного і Дорошенка йдеться у цій пісні. На думку одних — про Петра Конашевича–Сагайдачного та його полковника Михайла Дорошенка. Інші ж гадають, що мова мовиться про гетьмана Петра Дорошенка і кошового отамана Григорія Сагайдачного — історичних діячів другої половини XVII століття.

Осібну позицію в дискусії, яка точилася тоді між дослідниками з цього питання, зайняв Михайло Грушевський. Він виходив з того, що в пісні «Ой на горі да женці жнуть» справді виступає ім’я Петра Сагайдачного. Проте, вважав він, це лише «голе» ім’я, вирване з реальних історичних обставин й накладене на образ типового запорожця.

На думку історика П. Саса, пісня відповідає історичним реаліям другої половини XVII століття. Саме в цей період серед козаків піднялися постаті Петра Дорошенка та Григорія Сагайдачного, діяльність яких дала поживу для складання цієї пісні. Разом з тим, у процесі уреальнення цього пісенного твору використані окремі мотиви, які народна пам’ять фрагментарно зберегла від часів Петра Конашевича–Сагайдачного. Дослідник також зазначає, що у варіанті, котрий побутує і нині, справді відбувся усереднений відбір типових рис запорожця, який над усе ставив козацьку вольницю.

Образ же самого гетьмана історично відображений у народній пісні «Ой Хотине, гроде давній», у якій йдеться про «Сагайдачного гетьмана».

З масштабом історичної постаті Сагайдачного не міг зрівнятися жоден з його попередників, не кажучи вже про пізніших козацьких провідників аж до Богдана Хмельницького. Справді, мав рацію К. Сакович, коли писав, що «слава козацького гетьмана може позмагатися з вічністю…»

«…його слава та ім’я лунають по світу»

Видатний український політик, полководець і дипломат, очільник національно–визвольної боротьби 1648–1657років, творець держави та її перший гетьман. Створив армію, формував державні інституції, зміцнював гетьманську владу. Він сформулював державну ідею, що передбачала створення незалежної соборної Української держави в етнічних межах проживання українського народу. Проводячи виважену соціально–економічну політику, запобіг спалаху громадянської війни. Воднораз запровадив новий адміністративно–територіальний устрій, реформував Січ, зміцнив державні інституції, вдосконалював функціонування органів влади, вів дипломатичну боротьбу за міжнародне визнання молодої держави. Враховуючи вразливість її геополітичного становища, намагався зіграти на суперечностях між Річчю Посполитою, Московією й Портою (обіцяючи прийняти протекцію відповідно царя і султана), включити у сферу впливу українських інтересів Молдову і Валахію. Після укладання українсько–московського союзу 1654 року рішуче протидіяв намірам Москви обмежити суверенітет козацької України. Незаперечною заслугою гетьмана Б. Хмельницького було те, що все українство, незважаючи на станові інтереси, виступило єдиною як ніколи силою в боротьбі за національне визволення. Діяльність цієї непересічної постаті української історії не тільки визначила долю самої України, а й відчутно вплинула на європейське політичне життя.

Жодний з історичних діячів нашого народу не може зрівнятися з Богданом Хмельницьким за кількістю створених праць про нього. Важко навіть перелічити види наукових розвідок і творів художньої літератури й мистецтва, в яких описується, досліджується, змальовується, згадується постать Богдана Хмельницького. Наукові монографії, статті, розвідки і документальні публікації, записки, мемуари і спогади… Народ у своїй творчості — історичних піснях, думах, легендах, переказах, прикладному мистецтві — приділяє особливу увагу славетному козацькому гетьманові. Про нього написано романи, повісті, оповідання, поеми, драми, створено кінострічки, картини і скульптури. Коли б хто–небудь спробував зробити карту місць, де виникали всі ці наукові, літературні та мистецькі твори про Богдана Хмельницького, то довелося б включити до неї багато країн світу.

Як це не дивно, але Богданові Хмельницькому не дуже таланило в українській історіографії (більше щастило в закордонній, наприклад польській). Фігура, без сумніву, дуже складна — бо він і визволитель з–під Польщі, і той, що віддав Україну Росії, і обраний народом демократичний вождь, і представник авторитарної, деколи дуже жорстокої влади, і захисник народу та одночасно згубця, який розплачувався ясиром за татарську допомогу, носій паралельно республіканських і монархічних принципів і т. д., і т. п.

Історія підняла на своїх хвилях українського гетьмана тому, що він втілив історичні сподівання свого народу на власне державне життя. Богдан Хмельницький належав до тих типових постатей доби, що дала світові в різних країнах видатних діячів політики, науки, культури, наділених найрізноманітнішими талантами. Люди великих пристрастей і могутнього інтелекту, вони піднялися до найвищих щаблів тодішньої освіченості і виявляли себе водночас в кількох галузях і сферах людської діяльності. Це і Ян Гус, і Томас Мюнцер, і Олівер Кромвель, і, безперечно, Богдан Хмельницький.

В Україні така людина виявляла себе передусім у національно–визвольній боротьбі. Ця боротьба в XVI–XVII століттях набула значення найважливішої проблеми, від вирішення якої залежала доля усього народу. Бо постало питання: бути чи не бути українському народові? Турецько–татарські загарбники загрожували йому фізичним винищенням. Панування шляхетської Польщі загрожувало знищенням духовним. Захоплена жадобою наживи, польська шляхта прагнула привласнити величезні простори української землі та закріпачити її людей. У колонізації України, окатоличенні українців бачила вона свій шлях до цього. Тому католицька церква й особисто Папа іменем Христа благословляли будь–які бузувірства і розправи над непокірними «хлопами–схизматами». Злочини шляхти проти українського народу, як свідчила «Історія Русів», були страшними. Чинили різні грабіжництва, «перед очима батьків спалювали людей на жару і варили в казанах, а потім і матерів віддавали на муки і смерть». До того ж усе це поєднувалося з образою національної гідності і віри.

Таким було життя в Україні. І не міг народ весь час терпіти наруги, піднімався на боротьбу. В Україні постійно вибухали повстання, які переростали у національно–визвольні війни. Провідником цієї боротьби з кінця XVI та в першій половині XVII століття було козацтво.

І тому стає зрозумілим, чому