Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

Згідно з розпорядженням імператора від 27 січня 1917 року, П. Скоропадський прийняв командування 34–м армійським корпусом Південно–Західного фронту, яким керував уславлений генерал Брусилов. Підпорядковане Павлу Петровичу з’єднання дислокувалося на теренах України, що давало йому змогу спостерігати за процесами, які тут відбувались. А події розвивалися стрімко й у напрямку, що не віщував нічого доброго.

Уряд втрачав контроль над країною, а Генеральний штаб — управління військами. Більшовизація армії супроводжувалася втратою боєздатності цілих частин, деморалізацією, дезертирством, падінням дисципліни. Створюючи солдатські комітети, ліворадикальні елементи виводили підрозділи з–під впливу офіцерів, сприяли політизацїї армії. В Україні революційні явища накладалися на визвольний рух. Паралельно з Військовим комітетом із формування національних військових з’єднань діяла створена у Мінську Українська фронтова рада для військ Західного фронту, яку очолив Симон Петлюра.

5–8 травня 1917 року у Києві відбувся І Всеукраїнський військовий з’їзд, 700 делегатів якого репрезентували 900 тисяч українців, що перебували в російській армії. Резолюції з’їзду вимагали від Тимчасового уряду та Ради солдатських і робітничих депутатів «негайного оголошення особливим актом національно–територіальної автономії України». Делегати обрали Український військовий генеральний комітет у складі 18 осіб, який увійшов до Української Центральної Ради (УЦР). З’їзд дав поштовх українізації військових частин.

Питання українізації армії стало одним із вододілів між послідовними самостійниками й діячами УЦР соціалістичної орієнтації. Перші на чолі з М. Міхновським виступали за формування боєздатної армії на регулярній основі. На цій позиції стояли також члени «Українського військового клубу ім. Гетьмана Богдана Хмельницького», що став першою національною військовою частиною. Натомість програми лівих партій вимагали ліквідації постійного війська й переходу до міліційних формувань. Втілюючи ці положення в життя, діячі УЦР зводили українізацію до переведення українців в окремі частини та з’єднання і пропагандистської роботи в них. Обраний делегатами І Всеукраїнського військового з’їзду для керівництва Українським військовим генеральним комітетом С. Петлюра головним його завданням вважав культурно–освітню діяльність, а під українізацією розумів «націоналізацію армії на національно–територіальнім принципі».

Послідовними ідейними ворогами українізації виступали російські офіцери вищого рангу й генерали, які боялися, що національні формування можуть стати фактором українського сепаратизму та антиросійських тенденцій. До них належав і П. Скоропадський, який негативно ставився до процесів розкладу в діючій армії, будучи переконаним, що українізація зашкодить її боєздатності.

В липні 1917 року у розташування 34–го корпусу прибув представник Українського генерального військового комітету, комісар при штабі Південно–Західного фронту, член УЦР поручик П. Скрипчинський із розпорядженням про українізацію з’єднання. На його згадки про славне українське минуле Скоропадських комкор відповів дипломатично й водночас принципово: «Стосовно того, що я — українець, то вірно те, що я дуже люблю Україну, але замало знаю й зовсім не співчуваю тому українському рухові, який тоді панував, що він занадто лівий, що з цього ніякого добра не вийде, що я сам «пан», а весь цей рух спрямований проти панів, що, таким чином, я ніколи не зможу об’єднатися з рештою провідників цього руху». Після цього Павло Петрович вирішив особисто зустрітися з командувачем армій Південно–Західного фронту генерал–лейтенантом О. Гутором, щоб порадитися, як діяти в ситуації, коли управління військами під впливом деструктивних дій лівацьких елементів не дозволяло виконувати бойові завдання. Проте спочатку він написав листа знайомому ще з маньчжурської кампанії генерал–квартирмейстеру штабу Південно–Західного фронту М. Раттелю, попросивши того довести його зміст до відома командувача. Скоропадський, зокрема, наголошував: «Особисто і генералу Гутору, й поручику Скрипчинському я говорив, що, звичайно, нічого не маю проти українізації, тобто, щоб до мене прийшли люди, які перейняті ідеєю українства, були б добрими бійцями, а не різна потолоч (дезертири і т. ін.), які, прикриваючись різними вивісками, думають лише про те, як би не потрапити під вогонь противника — німця».

Павло Петрович пропонував здійснювати українізацію корпусу зважено, щоб не спричинити міжнаціональне напруження. Крім того, він порушував питання про те, наскільки бажана українізація в розумінні політики Російської держави. Намагаючись уникнути авантюрних рішень, які могли б мати непередбачувані наслідки, Павло Петрович зазначав: «…Особисто я пішов би на це якщо не з бажанням, то, принаймні, без відрази, оскільки вважаю, що там, де примішується національне почуття, там, зокрема для військової справи, основи завжди здорові, та все ж хочу знати ясно, чого від мене хочуть, щоб не потрапити в брудну справу внаслідок звинувачення мене, українця, в проведенні явочним порядком українізації частин російської армії».

Після цього Скоропадський зустрівся з командуванням фронту. О. Гутор і начальник Південно–Західного фронту генерал–лейтенант М. Духонін переконували його у необхідності змін. Після цього Скоропадський вирішив особисто побувати в Генеральному секретаріаті військових справ і з’ясувати всі питання, які його хвилювали. Про свої враження від цих відвідин Павло Петрович згадував так: «В той час усі особи, які там засідали, зовсім ще не вбралися в пір’я; всі вони справляли враження новачків у своїй справі. Власне кажучи, жодного діловодства ще не було, і, здається, вся їхня турбота полягала, головно, у боротьбі з командувачем військ Київського військового округу, соціал–революціонером Оберучевим. Настрій у них тоді був поміркований у розумінні політичних і соціальних реформ; головно, провадилася національна ідея. Там я вперше зустрів Петлюру. Оточений він був масою молодих людей, які носилися з якимись паперами. Взагалі, типово революційний штаб, що їх згодом доводилося часто зустрічати».

При цьому, відзначаючи деяку невпевненість у діях Центральної Ради, автор спогадів визнавав: «Але що мені сподобалося, це певне почуття любові до всього українського. Це почуття було непідробне та без будь–яких особистих утилітарних цілей. Признаюсь, це мені імпонувало; видно було, що люди працюють не з–під палиці, а натхненно». З Петлюрою Скоропадський спілкувався мало: в той час Симон Васильович, за словами останнього, зовсім не був у курсі військових справ, а більше займався політикою.

Скоропадський від’їхав із Києва не з найгіршими враженнями, до чого внутрішньо готувався по дорозі до столиці. Однак при цьому він залишився переконаним у тому, що українізація не зробить армію сильнішою. Щоб розвіяти сумніви, Павло Петрович заїхав у Кам’янець–Подільський, де перебував штаб Південно–Західного фронту. Там він зустрівся з призначеним замість Гутора новим командувачем — генералом Л. Корніловим. Той настійно рекомендував якомога швидше українізувати корпус, посилаючись на те, що українізована 56–та дивізія 81–ї армії чудово проявила себе під час останнього наступу.

У війська П. Скоропадський повернувся саме тоді, коли почався сумнозвісний «Тернопільський відступ». За визнанням генерала, це був час, коли