Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

Гортаючи сторінки мемуарів Павла Скоропадського, написаних у другій половині 30–х років XX століття, варто звернути увагу на те, як він оцінював своє тодішнє світосприйняття. «Україна розумілася як славне минуле, але зовсім не пов’язувалася із теперішнім, іншими словами, ніяких політичних міркувань, пов’язаних із відновленням України, не було. Моя вся родина була глибоко віддана російським царям, але у всьому підкреслювалося якось, що ми не великороси, а малоросіяни, як тоді говорилося, знатного походження… Ми отримували «Киевскую Старину», читали та обговорювали книжки Костомарова та інших українських письменників. Висів поміж гетьманами портрет Мазепи, такий ненависний кожному росіянину, в сім’ї йому не поклонялися, як це роблять тепер українці, вбачаючи в ньому символ української самостійності, а мовчазно ставилися з симпатіями, причому обурювалися, що досі в соборах Великим постом Мазепі проголошували анафему, та сміялися над нелогічністю, що в Києві одночасно у Софійському соборі Мазепі проголошують анафему, а в Михайлівському монастирі за нього як за творця храму моляться за упокій його душі. Суворо трималися старих українських звичаїв не лише в домашньому побуті, але намагалися дотримуватись і в релігійних обрядах, там, де старі українські різнилися з новими російськими. Як приклад, можу вказати наступне: при хрещенні старим українським обрядом священик не купає немовля, як передбачено російським обрядом, а лише обливає священною водою». Саме таким способом, на прохання Івана Михайловича, в 1878 році хрестили його внучку Єлизавету Скоропадські.

Релігійне виховання дітей здійснювалося під час богослужінь у храмах та бесід. Попри те, що на початку 60–х років XIX століття Іван Скоропадський спорудив у своєму маєтку гарну церкву, вона не була освячена, оскільки її засновник висував занадто високі вимоги до настоятеля. Його освятили тільки в 1891 році, коли храм перейшов у власність його онуків Михайла й Павла. Доти Скоропадські щонеділі вирушали на літургію до сусідніх сіл — Васьківців, Бережівки, Ярошівки.

З великою пошаною Павло Скоропадський ставився і до діда з материнської лінії — Андрія Михайловича Миклашевського, що мешкав у маєтку Волокитине Глухівського повіту на Чернігівщині, закріпленому за ним універсалом І. Мазепи. Повна протилежність дідові з батьківського боку, Андрій Миклашевський був стриманий у стосунках і дуже поважний. Водночас це була високоосвічена людина й розпорядливий господар. Значний вплив на Павла мав також його дядько, Олексій Васильович Олсуф’єв, блискучий офіцер, який командував лейб–гвардії Гродненським гусарським полком і дослужився до звання генерала кавалерії. Чудовий знавець латини, спортсмен, він відзначався надзвичайною працездатністю й умінням правильно розподіляти свій час, що поступово передав своєму племінникові. Завжди веселий, життєрадісний, кмітливий, він приваблював до себе дітей, які намагалися бути схожими на нього. Його військова кар’єра правила за приклад для Павла Скоропадського.

Як тоді було заведено, виховання й освіту дітей доручали домашнім гувернерам. У сім’ї Скоропадських не шкодували коштів на освіту, і діти здобували знання з основ наук, французької мови, навчалися етикету й гарних манер. До десяти років Павло навчався в домашніх умовах і лише для складання іспитів їздив у Стародубську гімназію. Після смерті батька вся родина Скоропадських переїхала до Москви, де мешкала разом з Олсуф’євими на Тверському бульварі. Тут учитель С. Зенченко став готувати Павла до вступу в 5–й клас класичної гімназії. Саме в той час він зацікавився історією й культурою античного світу, зокрема Давньої Греції та Криму.

Проте, згідно з тодішніми шляхетськими традиціями, молоді аристократи мали здобувати військову освіту, і Павло 1886 року вступав до Пажеського корпусу в Санкт–Петербурзі. Зарахований до 3–го класу, паж–початківець вивчав Закон Божий, граматику, французьку й німецьку мови, арифметику, історію, географію, малювання та інші предмети. Попри непогану домашню підготовку, навчання давалось юнаку нелегко, і за 12–бальною шкалою оцінювання на першому році навчання він мав середній бал 7,15, а за другий — 7, тож змушений був повторно складати іспити з окремих предметів.

Жорсткі порядки, необхідність додатково працювати з репетиторами пригнічували хлопця. Тому вирішено було зробити перерву в його перебуванні у Пажеському корпусі. Взявши академічну відпустку, він подорожує Британією, Нідерландами, Бельгією, Німеччиною, Швейцарією і тривалий час живе у Франції. Париж зачарував юнака своїм неповторним колоритом, інтелектуально–мистецькою аурою, музеями, пам’ятками історії, архітектури, новими знайомствами. Незабутні враження залишила мандрівка по Італії й Греції, де майбутній офіцер цілковито поринув у світ античної культури, про який стільки читав і мріяв. З Константинополя він пароплавом повернувся на батьківщину й без особливого бажання відновив навчання в Пажеському корпусі.

Позитивні емоції у нього викликали лише заняття з кавалерійської їзди — давалися взнаки любов до коней та уроки, отримані в Тростянці. Але згодом під враженнями від закордонних подорожей він почав активно займатися самоосвітою, багато читав.

У 1892 році Павло отримав перший військовий чин камер–пажа. А останній рік перебування в корпусі він закінчив за першим розрядом, тож йому було присвоєно чин корнета.

Минули дитинство та юність. Молодий офіцер вступав у самостійне життя, яке готувало йому багато незабутніх та яскравих подій і водночас покладало на нього велику відповідальність за долі багатьох людей.

Ще до завершення навчання випускник потурбувався про місце майбутньої служби. Він попросив княгиню Смоленську й графів Олсуф’євих про клопотання перед імператрицею та військовим міністром щодо його розподілу в престижний Кавалергардський лейб–гвардійський полк. Військова служба захопила його з перших днів. Хоча б і тому, що у цьому самому полку свого часу служив його батько. Павло Скоропадський виявився не лише вправним офіцером, а й непоганим педагогом: його солдати швидко осягали ази військової грамоти, верхової їзди, володіння різними видами зброї. Через два роки він був призначений полковим ад’ютантом (тобто начальником штабу). Цьому сприяло успішне виконання обов’язків ад’ютанта командувача російської армії генерала Костанді під час смоленських маневрів улітку 1894 року. Наступного року здібний офіцер одержав першу нагороду — орден австрійського Кавалерського хреста Франца–Йосифа 3–го ступеня. А в грудні 1897 року на нього чекало чергове підвищення у званні. Він став поручиком.

На початку того ж року сталася подія, що визначила все наступне житія Павла Скоропадського. 11 січня 1897 року він бере шлюб із Олександрою Дурново — донькою генерал–ад’ютанта Петра Дурново й Марії з княжого роду Кочубеїв, дитинство якої також пройшло на Полтавщині. В подружжя народилося шестеро дітей: