Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

позиції й становище самого гетьмана К. Розумовського на цей час залишалися досить міцними. Як і раніше, він користувався великою прихильністю імператриці Єлизавети. Часто приїжджаючи до Петербурга й Москви, він підтримував міцні зв’язки з багатьма найвищими царськими сановниками й вельможами. Саме в цей період К. Розумовський встановив дружні контакти з великою княгинею Катериною — майбутньою імператрицею Росії, а через неї і з майбутнім польським королем Понятовським. Так, згодом і сама майбутня імператриця Катерина II у своїх записках писала: «Років двадцять по тому я якось спитала його, що рухало ним, коли він, щодня долаючи по 40–50 верст, приїздив до нашого з цесаревичем тихого непримітного двору у Раєві, коли у нього збиралось вишукане товариство. Він відповів із запалом: “Закоханість у вас!” Я навіть думки не мала про це. Він же на той час був одружений з найбагатшою спадкоємницею роду Наришкіних».

На той час значно активізувалася діяльність К. Розумовського і як президента Російської Академії наук. Як відомо, Михайло Ломоносов, натхненний і заохочений його підтримкою та допомогою з боку фаворита імператриці Івана Шувалова, розгорнув роботу по створенню й дальшому розвитку Московського університету та гімназії при ньому. Саме з ініціативи К. Розумовського кількість учнів цієї гімназії, котрі навчалися за державний рахунок, збільшилася утричі. За дорученням президента академії Ломоносов почав складати великий атлас Російської імперії.

Треба зазначити, що подібні просвітянські заходи К. Розумовського не обмежувалися лише Петербургом чи Москвою. Гетьман пройнявся ідеєю створення університету і в Україні, зокрема в своїй резиденції Батурині. У 1760 році Г. Теплов, узявши за зразок статут німецьких університетів, створив проект батуринського університету, фундатором і протектором якого мав стати гетьман. В університеті передбачалося функціонування дев’яти кафедр («професур»), зокрема з латинського красномовства, філософії, юриспруденції, історії, математики, теоретичної й практичної фізики, анатомії, хімії, ботаніки та природознавства. Професори університету, крім публічних лекцій для всіх студентів, могли (за бажанням студентів) читати ще й приватні лекції.

За цим проектом при батуринському університеті передбачалося утворення підготовчої семінарії на 40 здібних учнів — вихідців із збіднілих шляхетських родин і «різних чинів», яким надавалася спеціальна стипендія.

Та, на жаль, проект створення першого в Україні світського вищого навчального закладу так і залишився на папері. Українська феодальна державність, що вже стояла на порозі своєї загибелі, не змогла забезпечити здійснення цього задуму, що об’єктивно відповідав соціально–економічним і культурним потребам усього українського народу.

Разом з тим гетьман Розумовський докладав зусиль на поступове зміцнення центральних і місцевих органів управління, що становили складову частину української державності. Повернувшись до Глухова після чергової тривалої поїздки до Петербурга й Москви, він відвідав усі полки Гетьманщини й переконався в необхідності радикальних перетворень у системі управління самого гетьманського адміністративного апарату. Передусім К. Розумовський почав з реформи судочинства, що відзначалося строкатістю і плутаниною своєї структури. На той час на Лівобережній Україні існувало п’ять судових інстанцій: сотенний суд, полковий, Генеральний суд, Генеральна військова канцелярія і, зрештою, гетьман. Щоб піднести роль Генерального суду, який формально вважався вищою судовою інстанцією, Розумовський водночас пильно стежив за політичним життям, яке вирувало в Петербурзі. І не просто стежив, а будучи досить впливовою особою при царському дворі, брав у ньому безпосередню участь.

Зокрема, прибувши наприкінці 1761 року до столиці (в зв’язку зі смертю імператриці Єлизавети), гетьман України незабаром опинився в найближчому оточенні нового імператора Петра III. Щоправда, цього разу його становище при дворі значно погіршало. Якщо раніше він почувався незалежним і гордовитим вельможею, який більшість свого часу в столиці проводив у розвагах і бенкетах, то зараз він постійно перебував при особі імператора і не мав дозволу виїжджати з столиці. Як згадував князь Васильчиков, гетьман «сделался чем–то вроде шута и не мог при своем светлом уме, с первых же дней нового царствования, не понять жалкой роли, которую ему предоставил новый император». До того ж Петро III змушував гетьмана особисто (як підполковника гвардійського полку) займатися військовим тренуванням і часто публічно насміхався з нього за виявлену незграбність. Тому К. Розумовський, як і багато хто з оточення імператора, змушений був тримати при собі досвідченого офіцера, в котрого кілька разів на день брав уроки прусської муштри, яку так полюбляв Петро III.

Таким чином, при всьому зовнішньому блиску свого становища й, певною мірою, особистій прихильності до нього імператора, К. Розумовський фактично перебував у принизливому становищі.

Зростаюче серед дворянства невдоволення політикою Петра III (особливо зовнішньою) спонукало К. Розумовського прилучитися до змовників, очолюваних дружиною імператора Катериною, і взяти активну участь у двірцевому перевороті, що стався в червні 1762 року. Ізмайлівський гвардійський полк, очолюваний гетьманом України, відіграв найвирішальнішу роль у скиненні з престолу Петра III і проголошенні імператрицею Катерини II. Усіх активних учасників перевороту нова імператриця щедро нагородила. К. Розумовський, зокрема, долучив тоді до своїх прибутків ще й пожиттєвий оклад у п’ять тисяч карбованців на рік. Окрім цього, його пожалували в сенатор–генерал–ад’ютанти імператриці. Протягом року він іще залишався при царському дворі, користуючись повним довір’ям і прихильністю Катерини II. І лише в червні 1763 року, остаточно зіпсувавши стосунки з фаворитом цариці Григорієм Орловим, гетьман виїхав в Україну. Як доповідав тоді з Москви прусський посланник в Росії граф Сольмс королю Фрідріху Великому, «гетману не нравилось, что человек (Григорій Орлов. — Авт.), который несколько времени назад стоял так значительно ниже его, сделался равным ему по чину».

На той час успішно завершувалися перетворення в суспільному й економічному житті, що їх розпочав Розумовський в Україні ще в другій половині 50–х років XVIII століття. Сам гетьман перебував в ореолі слави й пошани як один з тих, кому Катерина II завдячувала своєю владою.

Однак цього гетьману–графу було вже замало. Тривале перебування при царському дворі на перших ролях сприяло зростанню не тільки його економічної могутності, але й політичних амбіцій. Передусім йдеться про спробу К. Розумовського встановити спадкоємне гетьманство. Вперше це питання було поставлено на старшинській раді, скликаній гетьманом наприкінці 1763 року. На цій раді було вироблено 23 спеціальні пункти, що лягли в основу згодом складеної на ім’я імператриці чолобитної з проханням дати дозвіл на встановлення спадкоємного гетьманства в роді Розумовських.

Намагаючись заручитися підтримкою вищого духовенства, К. Розумовський відправив до Києва довірену особу — старшого канцеляриста Генеральної військової канцелярії Туманського — на таємні переговори з