Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

словами біографа родини Розумовських князя А. Васильчикова, була «миниатюрною копиею со двора петербургского», а потім і батурииської. Зокрема, батуринський палац К. Розумовського являв собою величезний, як на той час, будинок, споруджений на петербурзький зразок. Кімнати гетьманського палацу прикрашали картини, оксамит, шовк, золотий посуд, безліч дзеркал, дорогі меблі, килими тощо. Тільки на утримання обслуговуючого персоналу, що складався з 261 чоловіка, щорічно витрачалося понад 60 тисяч карбованців. У гетьманському палаці в Глухові, а потім у Батурині був свій придворний штат: капелян, капельмейстер (усього понад 30 музикантів і співаків), сотник, конюший та ін. Козаки–бобровники, стрільці й пташники полювали на бобрів та всяку дичину, що йшла до столу гетьмана. Для охорони персони гетьмана й гетьманського прапора було утворено спеціальний кінний загін, члени якого вдягалися в зелені гусарські мундири. У гетьманському палаці постійно влаштовувалися бенкети, театральні вистави.

Поступово родина Розумовських встановила тісні стосунки, в тому числі й родинні (через шлюби), з багатьма старшинськими сім’ями. Зокрема, близькими родичами Розумовських стали Журмани, Жоравки, Кочубеї, Валькевичі, Апостоли, Ґалаґани та ін. Виконуючи бажання численних родичів, гетьман на підставі своїх універсалів (без царських указів) почав роздавати їм у володіння не лише окремі маєтності, але й цілі сотенні містечка з вільним населенням. Саме в цей час у гетьманських універсалах уперше з’явилося таке формулювання, як «в вечное и потомственное своє и наследников своих владение». Зрозуміло, що представники старшини, і передусім численні родичі гетьмана, поспішали одержати вільні поселення, що подекуди ще збереглися. Щодо масштабів такого пограбування вільних маетностей старшиною в період гетьманства К. Розумовського, то це можуть засвідчити наслідки офіційних ревізій 50–х — початку 60–х років XVIII століття. Так, за ревізією 1751 року із вільних маєтностей в усіх полках нараховувалося 2859 дворів і 26 бездвірних хат, в 1753 — відповідно 1723 і 1852, в 1764 — 963 і 367. Слід зазначити, що певна доля цих маєтностей дісталася й грузинським феодалам, котрі проживали в той час в Україні. Зокрема, на початку 50–х років за гетьманськими універсалами в чотирьох полках (Лубенському, Миргородському, Прилуцькому й Полтавському) їм було роздано 1113 дворів і 556 бездвірних хат.

Після 1760 року гетьман під тиском феодалів спеціальним універсалом здійснив новий крок на шляху закріпачення українського селянства, заборонивши останньому переселятися на нові місця й забирати при цьому своє майно без письмового дозволу панів. У 1763 році цей універсал було підтверджено відповідним царським указом.

К. Розумовський почав призначати й полковників, хоча іще з часів Петра 1 такі призначення вважалися справою царського уряду. Немає сумніву і в тому, що під впливом гетьмана в Україні з’явився й царський указ від 13 січня 1752 року, який підтвердив усі попередні заборони щодо поширення на українців холопства з боку будь–кого. Новий указ у рішучій формі заборонив, «чтоб малоросиян никто, кто б какого звання и достоинства ни был… никакими образы в вечное холопство не укреплял… будет же кто на них хотя какие крепости и письма имеют, оным быть недействительными; а ежели кто от того времени дерзнет в противность оных указов с малороссиянами поступать, с теми будет учинено как явными преступниками и ослушниками указов…».

Без дозволу гетьмана заборонялося арештовувати українців, окрім карних злочинців. Щодо цього показовим є розпорядження К. Розумовського від 1760 року про утворення при гетьмані особливої контори для прийому прохань, листів і документів.

Подібна самостійність українського гетьмана, який, незважаючи на його близькість до імператриці, розглядався не більше як один із вищих чиновників Російської імперії, викликала невдоволення царського уряду й спонукала його до активного втручання у справи управління Гетьманщиною. Тож, уже в березні 1754 року, перебуваючи на той час у Москві, імператриця спеціальним указом заборонила гетьману самостійно призначати полковників до українських козацьких полків, залишивши за ним лише право його попередників — добирати кандидатів на цю посаду. Тоді ж офіційно було підтверджено становище, за яким українським гетьманам заборонялося вести самостійне листування з іноземними державами, а при гетьманах перебували російські радники–міністри. Відтак усе це безпосередньо стосувалося й К. Розумовського. Під особливо суворий нагляд були поставлені фінансові справи Гетьманщини. Указ від 1754 року вимагав, щоб гетьман надсилав до Петербурга докладні звіти щодо всіх прибутків і видатків. Розумовський просив звільнити його від подібного звітування, однак канцлер Воронцов повідомив, що імператриця категорично відхилила це клопотання й зобов’язала гетьмана неухильно виконувати царський указ. Того ж 1754 року з метою підірвати економічну незалежність гетьмана на Лівобережній Україні царським урядом були ліквідовані всі внутрішні митні збори, відомі як «індукта» та «евекта». Тож увесь індуктивний збір, що припадав на долю гетьмана, у нього відібрали. Щоправда, трохи пізніше ця втрата частково компенсувалася у вигляді щорічної сплати К. Розумовському 50 тисяч карбованців з прибутків прикордонних митниць. Нарешті, на початку і 756 року вирішення всіх справ України–Гетьманщини було перенесено з Колегії закордонних справ до Сенату. І хоча це офіційно відбувалося за бажанням самого К. Розумовського, в якого на той час були складні особисті стосунки з головою російського уряду Бестужевим, відтоді факт безпосередньої підлеглості гетьмана вищій російській державній установі негативно впливав на його престиж. До того ж через деякий час додався й царський указ 1761 року про відокремлення від Гетьманщини і підпорядкування Сенату м. Києва. Об’єктивно це, по суті, були вже перші офіційні кроки царського уряду до остаточної ліквідації автономного ладу Лівобережної України. У посиленні централізаторської політики російського самодержавства щодо України–Гетьманщини в цей період, безперечно, відіграла роль й анонімна «Записка о Малой России».

Фактично паплюжачи усі дії гетьманської адміністрації, її автор намагався довести необхідність радикальних змін в Україні й зрівняння її у правах з іншими національними околицями Російської імперії. При цьому чи ненайголовнішим об’єктом критики було існуюче на той час українське («малоросійське») право. Останнє кваліфікувалося ним «яко главный непорядок в Малой России», оскільки «оно им вливает мнимую вольность и отличество от других верных подданных Ее Императорского Величества…». Звідси випливала й теза (що незабаром лягла в основу позиції й самого царського уряду з даного питання), у якій, зокрема, йшлося: «Но права гражданские, касающиеся до свойства народа, управляемого самодержавним государем, яко в Статуте Литовском для республиканского правления учрежденные, весьма несвойственны уже стали и неприличны малороссийскому народу, в самодержавном владении пребывающему». Питання, як бачимо, порушувалося, а згодом й вирішувалося досить однозначно — ніякої автономії України немає й не може бути.

Однак особисті