Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

Київським митрополитом Лрсенієм Могилянським й архімандритом Києво–Печерської лаври Зосимою Валькевичем. Проте останні відмовилися підтримати гетьмана в задуманій ним політичній акції. Більше того, архімандрит Валькевич, знявши копію з чолобитної, поспішив відправити її разом з відповідною доповідною київському обер–коменданту Чичерину. Аналогічні відомості дійшли до київського генерал–губернатора Воєйкова від глухівського коменданта. Отже, текст чолобитної ще до її підписання старшиною став відомий у Петербурзі.

А тим часом гетьман розіслав у всі полки ордери, скликаючи до Глухова всіх старшин, включно до сотника, на нову раду. Відмова духовенства в підтримці не збентежила й не зупинила його. Після тривалих і запальних дебатів чолобитну схвалила й підписала більшість присутньої старшини. Під нею, зокрема, підписалася частина генеральної старшини — суддя Олександр Дублянський, підскарбій Василь Гудович, писар Василь Туманський, усі полковники (за винятком чернігівського — Петра Милорадовича), усі бунчукові товариші (за винятком Григорія Іваненка), полкові старшини й сотники. В чолобитній, складеній у традиційному при зверненні підданих до свого монарха стилі, українська старшина, наводячи історичну аналогію з сином Богдана Хмельницького Юрієм, просила «явить монарше благоволение и утвердить указами дозволение избрать после нынешнего гетмана достойнейшего из сыновей его, на тех же основаниях, как и сам гетман… к умножению славы и пользы всей империи и непоколебимой верности малороссийского народа, при утвержденных правах, вольностях и привилегиях».

Таким чином, К. Розумовський, пропонуючи встановити спадкове гетьманство, намагався насамперед зберегти як започатковані ним перетворення, так і в цілому той політичний курс, що був спрямований на збереження державно–політичної автономії України. Разом з тим у цій спробі зміцнити політичну владу гетьмана проглядається й прагнення української старшини створити державу монархічного типу. У свою чергу, це логічно передбачало повний вихід України–Гетьманщини зі складу Російської імперії й утворення самостійної Української держави.

Проте, як засвідчили подальші події, цього було досить, аби викликати різке невдоволення царського уряду й, передусім, самої Катерини II. Імператриця побачила в цьому (особливо в проханні про повернення «утвержденных прав, вольностей и привилегий») небезпеку для себе, бо ж О. Розумовський був таємно одружений на імператриці Єлиза веті Петрівні і мав спільну дитину.

До того ж негативне ставлення імператриці до реформ К. Розумовського підігрівалося й Григорієм Тепловим, який став одним із її статс–секретарів. Останній у численних своїх доповідних записках висвітлював більшість перетворень в Україні як такі, що мали сепаратистську спрямованість. Катерина II викликала Розумовського до Петербурга. Прибувши туди в січні 1764 року, він одразу ж подався до царського палацу, де його з обіймами зустрів Г. Теплов. Граф Г. Орлов, який був свідком цієї зустрічі, не втримався тоді й вигукнув: «И лобза его же предаде». Слідом за тим приголомшеному й глибоко ображеному надзвичайно холодним прийомом з боку імперагриці К. Розумовському було заборонено взагалі з’являтися до двору, доки він не подасть прохання про звільнення від гетьманства.

Однак Розумовський ще тривалий час не піддавався цій вимозі. Серед придворних кіл, до яких входило чимало його друзів, навіть лунали голоси, що засуджували дії уряду. Водночас у Європі наполегливо поширювалися чутки щодо змови в Петербурзі проти Катерини II. Діло дійшло до того, що в Україну секретно були направлені три армійські полки.

Прусський посланник Сольмс у депеші своєму урядові від 17 квітня 1764 року, писав: «Что касается до гетмана, то мне кажется, что он не такой человек, какой нужен для подобных смелых предприятий, он ленив и безпечен, любит только комфорт и хороший стиль и чистосердечно ненавидит труд и занятие. Тем не менее он принадлежит к числу недовольных, потому что в настоящее время у него хотят отнять присвоенную его званию власть и низвести его положение близко сходное с положением частного человека…»

Одначе Катерина II була непохитною, й у жовтні 1764 року Кирило Розумовський, переконавшись у безнадійності свого становища, повинився перед імператрицею.

Таким чином, закінчилася невдачею й друга (після Б. Хмельницького) спроба в історії Української держави зробити гетьманську владу спадковою, що, в свою чергу, суперечило демократичним засадам і традиціям українського козацтва, Запорозької Січі зокрема, звідки, власне, йдуть витоки самої Української феодальної держави. Понад те, царизм використав це як вдалий привід для рішучого наступу з метою остаточної ліквідації автономного державно–політичного ладу України–Гетьманщини.

Катерина II мала тривалу розмову з Розумовським, після якої той подав «прошение» на звільнення від «столь тяжелой и опасной должности», як він висловився. Цьому сприяло і те, що під час слідства офіцер В. Мирович, який здійснив спробу звільнення з ув’язнення царевича Іоанна IV, своїми свідченнями скомпрометував графа.

Чолобитну Розумовського передали для висновків Колегії закордонних справ, яка не забарилася зробити висновок, що заява Розумовського — дуже важлива подія, з якої потрібно обов’язково скористатися, оскільки все, до чого прагнула українська старшина, зовсім не відповідало інтересам двору.

Разом з тим було зроблено новий крок у ліквідації автономії України — остаточно скасовано гетьманство. Царським маніфестом від 10 листопада й сенатським указом від 17 листопада 1764 року К. Розумовського було звільнено від гетьманства. Для управління Україною, згідно з цими ж указами, створювалася Малоросійська колегія на чолі з графом П. Румянцевим. Запорозька Січ також підпорядковувалася владі колегії. Президенту колегії П. Румянцеву було вручено складену за активною участю самої імператриці докладну інструкцію щодо подальшої реорганізації управління Україною. Катерина II, до речі, радила Румянцеву особливо враховувати в своїй діяльності ту обставину, що в Україні відчувалася, за її виразом, «внутренняя против великороссийского ненависть», «сокровенная ненависть тамошнего народа против здешнего, который опять, с своей стороны, привык оказывать не неприметное к малороссиянам презрение». Саме з огляду на це та за інших обставин Катерина II настійно рекомендувала своєму наміснику щодо проведення централізованої політики в Україні «иметь и волчьи зубы и лисий хвост». З вичерпною ясністю основа цієї політики сформульована також і в інструкції імператриці генерал–прокурору Вяземському, що з’явилася ще напередодні скасування гетьманства. «Малая Россия, Лифляндия и Финляндия суть провинции, которые правятся конфирмованными им привилегиями, нарушить оные отрешением вдруг непристойно б было, однако ж и называть их чужестранными и обходиться с ними на таком же основании єсть больше, нежели ошибка, а можно назвать с достоверностью глупостью. Сии провинции, также Смоленскую, надлежит легчайшими способами привести к тому, чтоб они обрусели и перестали б глядеть, как волки к лесу. Когда же в Малороссии гетмана не будет, то должно стараться, чтоб век и