Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
Саме у той тривожний час обставини підштовхнули генерала до осмислення досвіду його колишнього начальника — Л. Корнілова. Він утвердився в думці про необхідність сильної влади, ознайомившись зі статтею членів Товариства українських юристів, у якій висувалася вимога переходу влади від УЦР до однієї особи з диктаторськими повноваженнями. Оцінюючи потенційні можливості вірогідних кандидатів, які могли б узяти на себе це складне завдання, П. Скоропадський не бачив справді вагомих і впливових постатей ні серед «великоросів», ні серед українців. Єдиний можливий «конкурент» — С. Петлюра, на думку Павла Петровича, був не так державним, як партійним діячем соціалістичної орієнтації, якого не підтримали б центристські та праві політичні табори.
Свої претензії на чільне місце в українській громадсько–політичній еліті П. Скоропадський намагався узаконити шляхом створення партії, яка б ідейно й організаційно консолідувала певні сили суспільства правоцентристського спрямування. Однак на той час ця політична ніша вже не була вільною. Кристалізація ідейно–організаційних засад консервативної частини політичного спектра знайшла вияв у програмних положеннях та діяльності Української демократично–хліборобської партії. Висуваючи гасло «самостійної, незалежної України», «Основні положення програми УДХП» містили вимогу соборності всіх українських земель, чого не ставила за мету жодна тогочасна партія. Пропонована модель державного устрою базувалася на демократичних засадах: законодавча влада мала належати сейму, а виконавча — Генеральному секретаріату, підзвітному сейму. На чолі держави повинен був стати обраний шляхом демократичних виборів президент (на чотирирічний термін, так само як і сейм). Забезпечення прав національних меншин гарантувалося пропорційним представництвом у державних органах та широким місцевим самоврядуванням.
Відкидаючи необхідність відокремлення церкви від держави, ідеологи УДХП наголошували на конструктивній ролі в державотворчих процесах соборної, автокефальної Української православної церкви.
Важливим пунктом програми стало положення про створення регулярних збройних сил, які мають стояти на сторожі інтересів української демократичної республіки.
Привертає увагу соціально–економічний блок програми, провідними ідеями якого були державний контроль над стратегічними галузями промисловості й природними ресурсами, мінімізація анархії та нерегульованого капіталістичного ринку. Аграрна реформа за збереження приватної власності на землю націлювала селян на створення інтенсивного фермерського сільського господарства й ліквідацію поміщицьких латифундій. У соціальній сфері передбачалися запровадження восьмигодинного робочого дня, легалізація профспілок, розвиток кооперативного руху, державне страхування, безплатна медична допомога від власників підприємств на випадок хвороби тощо.
Павлу Петровичу імпонували ідеї, що лежали в основі діяльності УДХП. Про те, наскільки вони збігалися з його власними, свідчить зміст програми Української народної громади — організації, що була створена для встановлення міцної особистої влади в Україні. Не акцентуючи уваги на формі політичного устрою («громадівці» не сприймали ні самодержавної, ні соціалістичної організації держави), автори програми висували концепцію бюрократично–військової диктатури, яка мала б діяти під час перевороту й певний період після нього.
Гарантом політичної та економічної незалежності України мала стати регулярна армія, сформована на засадах загальної військової повинності. Декларуючи широкі демократичні свободи, укладачі програми відводили православній церкві роль державної. Державним визнавався також і статус української мови.
В основу внутрішньої політики було покладено «створення умов для піднесення приватного підприємництва, а також суворого дотримання принципу приватної власності, зокрема й на землю». Реформування аграрного сектора планувалося здійснити шляхом «відчуження земель, за дійсною їх вартістю, від великих землевласників для наділення хліборобів ділянками, здатними забезпечити їм та їх сімействам безбідне існування і достатнє прикладання їх праці». Купівлю й продаж землі мали регулювати правові акти, які унеможливлювали спекуляції.
Законодавство в галузі праці та капіталу мало створити умови для державного страхування зайнятих у промисловому й сільськогосподарському виробництві, забезпечити охорону праці жінок і дітей, а також чоловіків на шкідливих ділянках останнього, впровадження примирних камер із представників праці, капіталу та держави в різних пропорціях для врегулювання всіх суперечок і відносин найму.
Поряд із державною монополією (цукровою, тютюновою, страховою тощо) пропонувалося внутрішню та зовнішню торгівлю довірити приватній ініціативі.
Внутрішньополітичний пасьянс набував дедалі виразніших обрисів. Нез’ясованою для П. Скоропадського залишалася тільки позиція німецько–австрійського командування. На перший погляд, останнє цікавилося лише пунктуальним виконанням Україною своїх брестських зобов’язань. Зрив надходжень продукції сільського господарства став причиною невдоволення Берліна й Відня. Німецько–австрійська агентура доповідала про непопулярність УЦР у масах і брак реальних важелів влади на місцях. Австрійський представник граф Й. Форгач навіть запропонував створити замість українського уряду німецьке генерал–губернаторство, але не знайшов підтримки у свого керівництва, яке вважало подібний крок передчасним.
На виконання брестських угод від 18 лютого 1918 року уряди Австро–Угорщини й Німеччини, з одного боку, і Української Народної Республіки, з другого, уклали військову конвенцію, що підвела юридичне підгрунтя для вступу військ обох держав на українську територію. Офіційно сформульованою метою документа була необхідність боротьби з більшовицькими арміями.
І справді, союзні УНР війська відтіснили червоноармійські з’єднання на північ. УЦР і уряд УНР повернулися до Києва. Однак союзники щораз виразніше демонстрували небажання паритетних стосунків, прагнучи диктувати українцям власну волю. Одним із виявів такої політичної лінії стала заборона формувати регулярні з’єднання з військовополонених українців. Брак міцної регулярної армії в УНР перетворював окупаційні війська фактично на єдину збройну силу, здатну реально впливати на ситуацію у державі. Іноземну присутність в Україні уособлювали шість корпусів німецьких збройних сил (450 тисяч солдатів та офіцерів). Наявність такої кількості військових дозволяла австро–угорському й німецькому урядам розраховувати на використання українського економічного потенціалу для продовження бойових дій на Західному фронті.
Щоб вивозити харчі, фураж, сировину та корисні копалини, Німеччина й Австро–Угорщина підписали з урядом УНР спеціальний протокол про економічну співпрацю. Характер цього «партнерства» промовисто ілюструють цифри: Україна мала поставити «союзникам» 60 млн пудів зерна, 3 млн пудів цукру, 2,75 млн пудів худоби у живій вазі, а також 37,5 млн пудів залізної руди, різного збіжжя, сировини й матеріалів. Щоб цим стосункам надати вигляду взаємовигідності, німецький та австро–угорський уряди обіцяли УНР військове сприяння, а згодом — промислово–технічну допомогу. Проте реальних підстав для виконання своїх зобов’язань вони просто не мали. Тому економічні відносини між контрагентами угоди набули суто одностороннього характеру.
Щоб мати справу з більш передбачуваним і дійовим урядом, Берлін та Відень розпочали
