Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

входили до Головного управління таборів СРСР. Нелюдські умови праці спричинили до загибелі великої кількості людей. Будівництво Біломорканалу завершилося у 1933 році.(обратно) 193

Микола II (1968–1918), останній російський імператор, син Олександра III. У 1917 році зрікся престолу.

(обратно) 194

Гаррієт Бічер–Стоу (1811–1896), американська письменниця. У своєму романі «Хатина дядька Тома» викривала рабовласницький лад в Америці.

(обратно) 195

Leiter, Wirt (нім.) — провідник, власник.

(обратно) 196

Згідно з рішенням Ялтинської (Кримської) конференції (4–11 лютого 1945) союзники повинні були сприяти поверненню до СРСР радянських військовополонених, «остарбайтерів», біженців. У Німеччині й Австрії були створені радянські репатріаційні групи, які мали завдання переконати, а де потрібно, то й примусити радянських громадян повернутися додому.

Переважна частина громадян СРСР повернулася на батьківщину: захоплені Червоною армією просто не мали іншого вибору, а осіб, які потрапили до західних зон, заохочували до повернення, а де західні військові власті це дозволяли, то і примушували. Після повернення вони проходили спеціальну фільтрацію на благонадійність. Понад 200 тис. українців у західних окупаційних зонах рішуче відмовилися повернутися до Радянського Союзу. Ця категорія людей відома як «переміщені особи». Серед них були «остарбайтери» та біженці з інтелігенції, робітників, селян, які або зненавиділи радянську владу, або співпрацювали з окупантами.

Майже 80 відсотків українських біженців жили у таборах, розташованих у американській зоні окупації. Впродовж 1947–1951 рр. переміщені особи в переважній більшості виїхали з Європи на постійне місце проживання у США, Канаду, Великобританію, Францію, Австралію, Бразилію, Аргентину та інші країни західного світу.

(обратно) 197

Перший мій рецензент, прочитавши мої спогади, запитав: «Ну, а що ж з вашою донькою — знайшли ви її?». Отже додаю: так. Дякувати милостивому Богові, ми знайшли її аж 8.VI.1946 р. Правда, там, де менше всього шукали, і так, як не гадали, але знайшли. І помогли нам не мої шугання з одного кутка Німеччини в другий, а посередньо Німецький Червоний Хрест (Бамберґ) та Міжнародній Червоний Хрест (Женева).

(обратно) 198

Жорстока поведінка радянської влади зі своїми громадянами, які опинилися в Німеччині, була незрозуміла західним людям. Спочатку американські, англійські й французькі військові не розуміли, чому українці не хотіли повертатися на батьківщину і помагали радянським посланцям змушувати українців репатріювати. Але після численних випадків самогубства та інших форм спротиву західні військові відмовлялися допомагати в ганебній примусовій репатріації.

(обратно) 199

Подаю витяг з того наказу:

«… Das Oberkommando gibt folgende Specialanweisungen für alle russischen Staatsgehörigen:

Alle Russen, die sich in den vom Oberkommando kontrollierten Gebieten befinden, werden so schnell wie möglich zu den russischen Behörden gebracht werden.

Für die polnischen Staatsgehörigen gelten folgende Sonderanweisungen:

Befreite Polen, die sich in den Gebieten Deutschlands befinden, die vom Allierten Oberkommando kontrolliert werden, haben Gelegenheit, ihre Wünsche zu äussern, ob sie nach Polen zurückkehren wollen, oder nicht. Jeder Fall wird individüll behandelt werden».

(обратно) 200

Ця примусова репатріація була припинена після великого спротиву й випадків самогубства з боку людей призначених на репатріацію.

(обратно) 201

Кошиць Олександр (1875–1944), визначний український диригент, композитор, етнограф, народився на Київщині. Мав музичну освіту — закінчив Київську духовну академію (1901 р.), Музичну школу М. Лисенка (1906–1912 рр.). Вже тоді він співпрацював з М. Лисенком. У 1909 р. почав диригувати у хорі Київського університету, з 1911 р. — учитель хорової музики Імператорської музичної школи, пізніше — консерваторії. В 1916–1917 рр. — диригент Київської міської опери. В 1918 р. О. Кошиць був одним з співорганізаторів Української республіканської капели (згодом Українського національного хору). Протягом 1919–1924 рр. знаходився у концертній подорожі по країнах Західної Європи та Америки. В 1926 р. поселився в Нью–Йорку, працював викладачем, виховував диригентів. У 1945 р. переїхав до Канади, пропагував українську пісенну творчість.

(обратно) 202

Ці слова Ф. Пігідо підтверджують публікації в американській пресі. Поведінка чехів щодо німців звертала на себе увагу й обурювала американців. Наприклад, у статті «Дух Гітлера ще живе: Чехословаки сповнюють звірства проти судетських німців», надрукованій в журналі The New Leader (6 жовтня 1945), Сідней Гук жахається перед виявами нацистської ідеології в Чехії.

Гук передрукував звернення до жителів Віноградського кварталу Праги голови комітету Гласа Олдріха, під заголовком «Уся німецька нація відповідає за Лідіце!». В документі вказано, що слово «німець» має писатися з малої букви та щодо німців будуть застосовані різні обмеження: обов'язок носити на лівім боці білу свастику, заборона їздити у трамваї, відвідувати театри, ходити по тротуарах тощо.

С. Гук закидав чехам, що своєю помстою за Лідіце вони зроблять сотні інших Лідіце.

(обратно) 203

Рух опору при допомозі населення 5 травня 1945 року підняв повстання у столиці Чехословаччини. Німецька група армій «Центр» під командуванням фельдмаршала Шернера отримала наказ із Берліна якомога довше тримати оборону проти радянських військ, щоб дати можливість основним силам німецьких військ відступити на захід і здатися американцям.

На прохання повстанців, їм на допомогу з–під німецького підданства перейшла 1–ша дивізія власовської Російської визвольної армії під командуванням генерала С. Буняченка. Спільно з повстанцями вона кілька днів стримувала німецьке угруповання на підступах до Праги.