Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

Готуючись до відступу, під натиском німецьких військ, радянська влада залишила у підпіллі значну кількість партійних, радянських профспілкових, комсомольських функціонерів, працівників НКВС і НКДБ. Багато агентів, диверсантів, розвідників прибували з радянського тилу літаками або суходолом. Вони мали завдання з одного боку розгортати рух опору проти нацистів, а з іншого боку слідкувати за тими, хто співпрацював з нацистами в окупаційних структурах. Використовуючи довіру окупантів, комуністи, комсомольці влаштовувались до них на службу і працювали на користь більшовицької влади. При кожній нагоді вони намагалися обмовити не лише тих, хто служив окупантам, а й свідомих українських патріотів, провокували і викривали їх перед німцями, що давало привід гестапо для здійснення масових арештів.

Всього на території Харківської області в роки війни окупанти вбили, замучили 300 тис. осіб цивільного населення, 22 700 осіб військовополонених, 164 045 осіб вивезли в Німеччину як «остарбайтерів».

«Дольметчер» (від нім. Dolmetscher), тобто перекладач.

«Переміщені особи» згідно з міжнародним правом — люди, вислані, насильно вивезені або такі, які з власної волі залишили свою країну. В грудні 1946 р. Генеральна Асамблея ООН створила Міжнародну організацію у справах біженців і переміщених осіб. У 1951 р. цю організацію було ліквідовано, а її справи передано Управлінню верховного комісара в справах біженців.

Восени 1944 р. війська Червоної армії перенесли бойові дії на територію Німеччини. Було прийнято рішення про повернення радянських громадян. Керував цим процесом апарат Уповноваженого Раднаркому СРСР у справах репатрійованих на чолі з генералом П. Голіковим. Приймання та розподіл репатрійованих відбувся у прикордонній зоні СРСР, де було створено 6 збірно–порежимних пунктів, а також 70 обласних приймально–розподільчих пунктів. З серпня по грудень 1945 р. через репатріаційну мережу пройшло 1 млн. 334 тис. осіб, з них 1 млн. 129 тис. — цивільного населення. Всього з 1942 р. по 1950 р. в Україну повернулося 1 млн. 850 тис. колишніх «остарбайтерів». Близько 200 тис. чоловіків і жінок залишились на Заході.

Нелегко було колишнім військовополоненим. Розпорядженням Сталіна у розташуванні 1–4–го Українських і 1–2–го білоруських фронтів створили 100 «фільтраційних таборів» для їх перевірки на благонадійність. Перше питання було: «Чому не застрелився, щоб не потрапити у полон?». Через ці фільтри пройшли 1 млн. 834 тис. полонених, серед них не менш як третина — українців. Ті, хто не пройшов перевірки у примусовому порядку, відправлялися на Північ, у Сибір, де працювали на тяжких фізичних роботах. Таких нараховувалося майже 300 тис. чоловік.

Лише в 1956 р. комісія, яку очолював маршал Г. Жуков, ухвалила постанову «Про усунення наслідків грубих порушень законності щодо колишніх військовополонених і членів їхніх сімей». У 1995 р. президент Російської Федерації Б. Єльцин видав Указ «Про відновлення законних прав російських громадян — колишніх радянських військовополонених і цивільних осіб, репатрійованих у період Великої Вітчизняної війни та в повоєнні роки».

Від 1946 по 1952 р. в Реґенсбурзі існував один з великих таборів, так званих Ді.Пі — переміщених осіб (D.P. — displaced person) під доглядом УНРА, а з 1949 р. — ІРО. На переломі десятиріччя табір був заселений майже винятково українцями. Під проводом національно–свідомої інтелігенції та політичних діячів у таборі розвинулося жваве всебічне громадське життя зі шкільництвом, театром, спортивними дружинами, молодіжними організаціями. З часом більшість мешканців табору виїхали за океан, де влились в існуючі українські громади.

Захопивши місто Новгород–Сіверський, німці на території місцевого монастиря влаштували табір військовополонених. За два роки окупації нацисти знищили близько 20 тис. військовополонених і цивільного населення. У Німеччину як «остарбайтерів» вивезли з міста 225 жителів.

У початковий період війни деяку частину військовополонених, мешканців Прибалтійських республік та України, було відпущено з економічних причин: на окупованій території виникла нагальна потреба в робочій силі. Саме на них покладалось завдання забезпечити продовольством армію і населення Німеччини.

У м. Біла Церква, що на Київщині, нацисти влаштували табір військовополонених, зігнавши сюди близько 5 тис. осіб. Голодні, напівроздягнуті, хворі, вони вмирали від виснаження. З серпня 1941 р. по лютий 1942 р. померло не менше як 4,5 тис. полонених. У передмісті Білої Церкви — Олександрії — знаходилось ще два табори для полонених, в яких утримувалося близько 50 тис. осіб, з яких майже 30 тис. загинуло.

Ця допомога надавалась у відповідності із законом про ленд–ліз (англ. lend–lease, lend — давати у борг, lease — здавати в оренду), що його було прийнято за ініціативою президента Ф. Рузвельта 11 березня 1941 р. Поставки по ленд–лізу було розповсюджено на 42 країни і вони перевищили на 31 грудня 1945 р. 49 млрд. доларів США. Поставки зі США до СРСР розпочалися наприкінці 1941 р. і на 31 жовтня 1945 р. їх загальна вартість склала 9,5 млрд. американських доларів. До СРСР було поставлено літаки, танки, зброю, транспортні засоби, продовольство та ін. товари. Після війни цей борг не був повернений.

У складі німецьких Збройних сил воювала Російська визвольна армія під командуванням генерала А. Власова. В кінці 1943 р. була сформована 29–та гренадерська дивізія, або Російська № 1, під командуванням Б. Камінського. Вона використовувалась як