Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

на увазі майстра Пітера, то розправились би з ним, бо він зганьбив їх, оскільки порішив палицею шотландця, який був їхнім начальником. Я розговорився з ними, видаючи себе за англійського матроса, який не раз бував у Іспанії. Вони були занадто п’яні, аби про щось мене запитувати. А я запитав їх про високого сеньйора, який втрутився в бійку, до того як прибув король. Вони пояснили, що це багатий сеньйор, на ім’я д’Агвілар, але служити йому під час поету кепсько, бо щодо релігії він суворий, хоча в іншому зовсім не суворий. Я сказав, що він здався мені дуже знатним дворянином, і тоді один з них відповів, що я маю рацію і в Іспанії немає вищого роду, ніж рід цього пана, та, на біду, його родовід не такий уже чистий — у його крові є трохи чорнила.

— Що це означає? — спитав Пітер.

— Це іспанський вислів, — пояснив йому Кастелл, — він означає, що він незаконнонароджений І що в його венах є кров маврів.

— Потім я поцікавився, що робить тут цей пан, а солдат відповів мені, що з цим запитанням краще звертатися до самого господа бога чи до королеви Іспанії. Врешті-решт після ще однієї кварти вина солдат розповів мені, що цей сеньйор здебільшого живе в Гранаді й що коли я відвідаю його там, то побачу чимало вродливих жінок. А його ім’я маркіз Нігель. Я завважив, що це означає маркіз Ніхто, на що солдат дорікнув мені, що я дуже допитливий і що він саме так хотів сказати — ніхто. Він тут же гукнув до своїх товаришів, що я шпигун, і я вирішив, час зникати, а то вони були такі п’яні, що могли скалічити мене.

— Гаразд, Томасе, — сказав Кастелл. — Сьогодні ти на варті? Подивися гарненько, щоб двері були замкнені й ми могли спокійно спати, не побоюючись іспанських злодіяк. Іди відпочивай, Пітере. А я ще затримаюсь. Мені треба написати листи до Іспанії, щоб відправити з кораблем, який відчалює завтра ввечері.

Коли Пітер вийшов, Джон Кастелл погасив усі свічки, крім однієї. Зі свічкою в руці він пройшов до невеликого залу, де за старих часів, коли цей будинок належав знатному дворянинові, була домашня церква. Тут стояв вівтар, а над ним розп’яття. Джон Кастелл став перед вівтарем на коліна — навіть цієї нічної пори він не був упевнений, що за ним не стежать чиїсь очі, потім підвівся, прошмигнув за вівтар, трохи підняв запону й натис пружину, вмайстровану в дерев’яну панель. Відчинились двері в крихітну потайну кімнату без вікон, сховану в товщі стіни. Можливо, тут колись священик зберігав свої обладунки або священні дари.

Зараз у цій кімнаті стояв простий дубовий стіл, на ньому свічки, невеликий дерев’яний ящик та декілька сувоїв пергаменту. Джон Кастелл упав перед цим столиком ниць і почав палко молитися вітцю Аврааму. Хоча батько й хрестив його, коли він був хлопчиком, Джон Кастелл залишився вірним своїй релігії. Тому його так бентежила ця таємниця. Якщо це виявиться, він загине, — на долю його та на долю його сім’ї випаде смерть, бо в ті часи не було страшнішого злочину, ніж молитися іншому богові, крім того, якому дозволяла молитися свята церква. Одначе впродовж багатьох років він ішов на цей ризик, молився так, як молилися його предки.

Закінчивши молитву, Кастелл залишив свою таємну молитовню, зачинив потаємні двері й пройшов у контору. Там він просидів до світанку спочатку над листом своєму другові в Севілью, затим зашифровуючи його. Він запечатав листа, спалив чернетку, погасив свічку і підійшов до вікна поглянути на схід сонця. В саду під його вікном цвіли бліді примули, співали дрозди.

— Цікаво, — промовив він уголос, — чи побачу я ці квіти, коли вони знову розпустяться? В мене відчуття, що зашморг уже затягується на моїй шиї. Я відчув це, коли клятий іспанець перехрестився за моїм столом. Ну що ж, хай буде, що буде, я намагатимусь приховувати правду, поки зможу, але якщо вони викриють мою таємницю, я не заперечуватиму її. Більша частка моїх грошей добре зберігається, мого багатства їм ніколи не одержати, тепер я прилаштую свою дочку — з Пітером вона буде в безпеці. Мені не слід було це відкладати так довго, але я мріяв гарно видати її заміж — адже вона, як християнка, могла на це розраховувати. Я виправлю свою помилку — не пізніш як завтра вранці вона буде заручена з Пітером і не пізніш як у травні стане його дружиною. Боже моїх батьків, дай нам спокійно й безпечно прожити ще один місяць, а потім візьми моє життя, бо я публічно відрікся від тебе.

Джон Кастелл тільки-но збирався йти до своєї спальні, а Пітер був уже на ногах — правду кажучи, він цієї ночі майже не спав. Хіба міг він заснути, коли між заходом і сходом сонця його доля змінилася таким дивним чином. Ще вчора він був лише помічником купця — чи підходяще заняття для людини, привченої володіти зброєю й з честю носити її? Сьогодні Пітер став джентльменом, власником великих земель, що належали багатьом, поколінням його предків. Учора він був безнадійним закоханим, бо в глибині душі ніколи не вірив, що багатий Джон Кастелл дозволить йому, біднякові без кола без двора, залицятися до його дочки — найпрекраснішої й найбагатшої нареченої в Лондоні. Він уже просив одного разу дозволу, та, як і очікував, дістав відмову. Як людина тверда на слово, Пітер ніколи не казав Маргарет ніжностей, жодного разу не потис її руки, навіть не подивився їй у вічі. Щоправда, інколи йому здавалося, що вона була б не проти, аби він зробив щось подібне. Напевно, Маргарет була навіть здивована, що він цього не робить. Більше того, тепер він зрозумів, що навіть її батька вразила така стриманість. Така була дивна нагорода за доброчесність.

Пітер кохав Маргарет. Відтоді як хлопчиком він грався з нею, він не любив нікого, крім неї. Вона одна заполоняла його думки вдень і сни ночами. Вона була його надією, його провідною зорею. Небо він уявляв собі місцем, де завжди буде з Маргарет, земля без неї могла бути тільки пеклом. Тільки задля неї він залишався в лавці Кастелла, підставляючи свою горду