Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард
— О, не кажи так! — вигукнула вона. — Пітере, тобі треба негайно зникнути.
— Ні в якому разі, твердо відповів той. — Адже я дав слово королю, а цей іноземний пан поручився за мене.
— Що ж робити? — вела далі Маргарет; потім повернулася до д’Агвілара і, з надією зазираючи йому в обличчя, стискаючи свої тонкі пальці, звернулася до нього: — Сеньйоре, ви такі всемогутні, ви дружите з сильними людьми, допоможіть нам!
— Хіба я тут не для того, аби зробити це? Хоча, я гадаю, людина, котра може залучити собі на підмогу половину Лондона, як це вчинив на моїх очах ваш кузен, навряд чи потребує моєї підтримки. Одначе послухайте мене. Іспанія має тут при дворі двох послів — де Айала, який ображений, і доктора де Пуебла, друга короля. Як це не дивною де Пуебла не любить де Айала. Але він любить гроші, які, мабуть, можна роздобути. Отже, якщо позов вчинить не священик де Айала, а де Пуебла, який знає ваші закони і ваш суд, то… ви розумієте мене, сеньйоре Кастелл?
— Розумію, — відповів купець. — Але як я можу підкупити де Пуебла? Якщо я запропоную йому гроші, він тоді вимагатиме ще.
— Я бачу, що ви знаєте його світлість, — сухо завважив д’Агвілар. — Ви маєте рацію, ніяких грошей пропонувати не треба. Подарунок має бути зроблений після того, коли з’явиться помилування, не раніше. О, де Пуебла знає, що слово Джона Кастелла так само цінується в Лондоні, як і серед євреїв Гранади та купців Севільї. В обох цих містах я чував про багатство купця Кастелла.
При цих словах очі Кастелла спалахнули, але він тільки промовив:
— Можливо. Але як я можу дістатися до посла, сеньйоре?
— Якщо ви дозволите, то це буде моє завдання. А тепер скажіть, яку суму ви вважаєте можливою, щоб виручити вашого друга з халепи. П’ятдесят золотих?
— Це надто багато, — заперечив Кастелл. — Убитий мерзотник не вартий і десяти. Окрім того, шотландець був нападником, і платити взагалі нічого не слід.
— Сеньйоре, у вас сидить купець. Ви небезпечна людина, якщо думаєте, що світом має управляти справедливість, а не королі. Мерзотник не коштує нічого, але слово де Пуебла, замовлене королю Генріху, коштує дорого.
— Гаразд, нехай буде п’ятдесят золотих, — мовив Кастелл, — і я наперед завдячую вам за посередництво. Ви візьмете гроші зараз?
— Ні в якому разі. Тільки тоді, коли я принесу рішення про помилування. Сеньйоре, я буду у вас і повідомлю, як ідуть справи. Прощавайте, прекрасна сеньйоро. Нехай святі заступляться за того покійного шахрая, завдяки якому я познайомився з вами, і благословлять розум вашого батька та міцну руку вашого кузена. До наступної зустрічі.
Д’Агвілар, уклонившись, вийшов у супроводі слуги.
— Том асе, — звернувся Кастелл до слуги, коли той повернувся, — ти вмієш берегти таємниці. Вдягни шапку та плащ і простеж, куди пішов цей іспанець. Довідайся, де він живе, і випитай про нього все, що зможеш. Поспішай!
Слуга вклонився і зник. Кастелл дослухався, поки не долинув грюкіт замкнутих дверей, по тому повернувся до Пітера та Маргарет і сказав:
— Не подобається мені ця справа. Я відчуваю, вона принесе нам нещастя. Та й іспанець мені теж не подобається.
— З вигляду він дуже благородний джентльмен і високого походження, — мовила Маргарет.
— Так, дуже благородний, надто благородний, і високого походження, надто високого, якщо я не помиляюся. Такий благородний і такого високого походження… — Кастелл зупинився, потім додав: — Доню моя, ти своїм свавіллям привела в рух страшні сили. Іди в ліжко й моли бога, щоб вони не обрушились на наш дім і не знищили його та нас.
Маргарет пішла, перелякана й трохи обурена — що поганого вона зробила? І чому її батько не довіряє цьому вродливому іспанцеві?
Коли вона вийшла, Пітер, який за цей час не промовив жодного слова, підвів голову й прямо запитав:
— Чого ви боїтеся, сер?
— Багато чого, Пітере. По-перше, що з мене через цю справу висмокчуть багато грошей. Адже відомо, що я багатий. А висмоктати гроші не вважається тяжким гріхом. А по-друге, якщо я пручатимуся, це може викликати сумніви.
— Які сумніви?
— Ти чув коли-небудь, Пітере, про нових християн, яких іспанці називають маранами?
Пітер кивнув головою.
— Тоді ти повинен знати, що марани — це вихрещені євреї. Так ось, — я розповідаю тобі про це тому, що ти вмієш зберігати таємниці, мій батько був мараном. Як звали його, то не важливо, нехай ім’я його краще забудуть. Але він утік з Іспанії в Англію з причин, що стосувалися тільки його самого, і взяв ім’я тієї країни, звідки приїхав, — Кастилії, або Кастелл. Оскільки закон не дозволяє євреям жити в Англії, він прийняв християнську віру. Не дошукуйтесь причин, чому він це зробив, вони поховані разом з ним. Він похрестив і мене, свого єдиного сина. Мені тоді було десять років. Його дуже мало цікавило, як я клявся: отцем Авраамом чи святою Марією. Документ про моє хрещення досі лежить у моєму сталевому ящику. Так ось, батько був розумною людиною, і він заснував свою справу. Коли двадцять п’ять років тому він помер, то залишив мені чималий спадок. Того ж року я одружився з англійкою, двоюрідною сестрою твоєї матері. Я кохав її, був щасливий з нею і дав їй усе, про що вона могла мріяти. Але після народження Маргарет, — це було двадцять три роки тому, — вона захворіла і вже не змогла одужати. Через вісім років вона померла. Ти пам’ятаєш її, адже ти вже був юнаком, коли вона привезла тебе сюди і взяла з мене слово, що я тобі завжди допомагатиму, бо, крім твого батька, сера Пітера, не залишалося нікого з вашого старовинного роду. Сер Пітер усупереч моїй пораді поставив усе на цього узурпатора і шахрая Річарда, котрий обіцяв облагодіяти його, а сам тим часом