Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

Перед ним стояв Джон Кастелл, кремезний чоловік років п’ятдесяти-шістдесяти, з розумним обличчям, на якому виділялися гострі чорні очі й чорна борода. Тут, у себе вдома, він був зодягнутий у дорогий камзол, оздоблений гарним хутром і прикрашений золотим ланцюгом з коштовним камінням на застібці. Коли Кастелл сидів у своїй лавці чи в конторі, він зодягався простіше, ніж будь-який купець у Лондоні. Проте в глибині душі він любив розкоші й вечорами, навіть якщо ніхто його не міг побачити, робив собі таку приємність.

Як тільки Пітер зазирнув в обличчя Кастелла, відразу зрозумів, що той дуже збентежений. Кастелл обернувся на звук кроків Пітера і тут же звернувся до нього з властивою йому рішучістю та твердістю в голосі:

— Що я почув, Пітере? Ти вбив людину перед воротами палацу? Суперечка! Бунт, який мало не дійшов до кровопролиття між англійцями на чолі з тобою та вартою його превелебності де Айала. Король заарештував тебе, а цей сеньйор узяв на поруки. Це правда?

— Істинна, — спокійно відповів Пітер.

— Тоді я загинув, ми всі загинули! О, будь проклятий той час, коли я пустив людину вашого кровожерного фаху в свій дім! Що ти можеш сказати?

— Що я хочу вечеряти, — промовив Пітер. — Ті, хто розпочав оповідати цю історію, нехай і закінчують її. В них язик краще підвішений, ніж у мене! — І він сердито подивився на Маргарет, яка відверто сміялася, тоді як поважний д’Агвілар посміхався.

— Тату, — втрутилася Маргарет, — не гнівайся на кузена Пітера. Його єдина провина в тому, що мав надто важку руку. Винна я, бо захотіла лишитися, щоб подивитися на короля, хоча й Пітер і Бетті були проти. А потім цей грубіян, — і її очі наповнилися сльозами сорому та гніву, — схопив мене, і Пітер збив його з ніг. Коли ж той накинувся на Пітера з мечем, Пітер убив його своєю палицею, ну і… потім сталося все інше.

— Це було чудово вчинено! — сказав д’Агвілар своїм м’яким голосом з іноземним акцентом. — Я бачив усе й був упевнений, що шотландець вас уб’є. Я ще розумію, як ви зуміли відбити удар, але як ви встигли вдарити його раніше, ніж він напав знову, — о, це…

— Ну гаразд, — втрутився Кастелл. — Давайте спочатку повечеряємо, а потім поговоримо. Сеньйоре д’Агвілар, я сподіваюсь, ви зробите мені честь, розділивши з нами нашу скромну вечерю? Хоча, звичайно, важко після королівського бенкету сісти за стіл купця.

— Це ви мені робите честь, — відповів д’Агвілар, — а щодо бенкету, то в піст його величність дуже стриманий. Я майже нічого не їв і так само, як сеньйор Пітер, неймовірно голодний.

Кастелл закалатав у срібний дзвіночок, і слуги принесли розкішну і смачну вечерю. Поки вони розставляли страви, купець підійшов до буфета, змайстрованого в стінку, і вийняв звідти дві обплетені сулії. Він обережно відкоркував їх і оголосив, що хоче пригостити сеньйора вином його рідної країни. При цьому він прочитав латиною молитву і перехрестився. Д’Агвілар наслідував його приклад, додавши, що він радий був опинитися в домі такого доброго християнина.

— А ким, ви гадаєте, я ще можу бути? — запитав Кастелл, метнувши на нього пронизливий погляд.

— Я нічого не думаю, сеньйоре, — відповів д’Агвілар, — але, на жаль, не всі ж християни. В Іспанії, наприклад, є багато маврів і… євреїв.

— Я знаю, — мовив Кастелл, — адже я торгую з тими і з тими.

— Тоді ви, напевне, бували в Іспанії?

— Ні, я англійський купець. Але покуштуйте це вино, сеньйоре, воно з Гранади, і саме це вже свідчить, що воно гарне.

Д’Агвілар пригубив, а потім випив увесь келих.

— Вино справді чудове, — сказав він. — У мене немає такого навіть удома в моїх підвалах.

— Отже, ви живете в Гранаді, сеньйоре д’Агвілар? — запитав Кастелл.

— Іноді, коли я не мандрую. В мене там є будинок, що його залишила мені моя мати. Вона любила це місто і купила в маврів старий палац. А вам, сеньйоро, не хотілося б побачити Гранаду? — спитав він, звертаючись до Маргарет. Схоже було, що він намагається перемінити тему розмови. — Там є чудова споруда, її називають Альгамбра75. Її видно з вікон мого будинку.

— Навряд чи моя дочка коли-небудь побачить її, зронив Кастелл. — Я не думаю, що вона відвідає Іспанію.

— Ви не думаєте, але хто може знати? Тільки сам бог та його святі. — Д’Агвілар знову перехрестився і почав розписувати красу Гранади.

Він був чудовий оповідач, з приємним голосом, ї Маргарет з цікавістю слухала його, забуваючи про їжу, а її батько та Пітер спостерігали за ними обома. Нарешті вечеря закінчилася, слуги прибрали зі столу й вийшли. Тут Кастелл звернувся до Пітера:

— Ну, а тепер розповідай свою історію.

Пітер розповів йому все декількома словами, нічого, проте, не приховавши.

— Я не звинувачую тебе, — мовив купець, коли Пітер закінчив, — і розумію, що ти не міг діяти інакше. Я звинувачую Маргарет, бо я дозволив їй прогулятися з тобою та з Бетті лише до річки і наказав остерігатися натовпу.

— Так, тату, це моя вина, і я прошу в тебе пробачення, — Маргарет мовила це так покірно, що Кастелл не знайшов у собі сил картати дочку.

— Ти маєш просити в Пітера вибачення, — пробурмотів він, — очевидно, він потрапить до в’язниці за цю справу, та ще й його судитимуть за вбивство. Не забувай, це був слуга де Айала, з ким наш король не захоче псувати стосунки, а де Айала, напевно, досить розлючений.

Це налякало Маргарет.

Від думки, що Пітер може постраждати, її серце стислося. Вона зблідла, і її очі знову наповнилися сльозами.