Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

— Чудово! Тоді я дозволяю тобі довідатися, що вона думає з цього приводу.

Обличчя Пітера спалахнуло від радості, яку він не міг приховати. Та потім, ніби засоромившись такого вияву почуттів, він узяв келих і, випивши кілька ковтків вина, неквапом відповів:

— Дякую вам. Я навіть не смів думати про це. Та й, чесно кажучи, я справді не до пари кузині Маргарет. Земель, які мали належати мені, в мене немає, і я нічого не наскладав з того, що ви мені платите за мою скромну допомогу в торгівлі. А Маргарет багата чи буде багата.

Очі Кастелла сяйнули, відповідь йому сподобалася.

— Зате в тебе чесне серце, — сказав він. — Який би чоловік у такому випадку став би намовляти на себе? Крім того, ти благородного роду і гарний собою; в усякому разі, так думають деякі дівчата. Щодо багатства, то, як казав мудрий цар нашого народу, багаті часто прилаштовують собі крила й відлітають. Більше того, я тебе полюбив і почав поважати, тому з більшою охотою віддам свою єдину дитину тобі, ніж будь-якому лорду Англії.

— Я навіть не знаю, що сказати, — перервав його Пітер.

— Нічого не кажи. Це твоя звичка, і непогана. Послухай. Ти щойно згадав про свої землі в Ессексі, в прекрасній долині Дедхема, як про втрачені. Так ось, їх повернуто. Місяць тому я їх купив, і навіть дорожче, ніж мені хотілося б, бо на них були інші претенденти. І якраз сьогодні я виплатив усе золотом і одержав купчу. Вона — на твоє ім’я, Пітере Брум, і, одружишся ти з моєю дочкою чи ні, землі будуть твоїми, коли я помру, бо я пообіцяв моїй небіжчиці дружині допомагати тобі, а вона дитиною жила у вашому замку.

Схвильований юнак схопився й звернувся, як тоді було заведено, до святого, чиє ім’я він носив:

— Святий Петре, дякую тобі…

— Я просив тебе помовчати, — зупинив його Кастелл, — до того ж, окрім бога, дякувати треба тільки Джонові, а не святому Петру, який мав до тих земель таке ж відношення, як отець Авраам чи терпеливий Іов. Ну, з вдячністю чи без, алейці землі твої, хоча я й не збирався поки що говорити тобі про це. А зараз я хочу дещо запропонувати. По-перше, скажи мені, що думає Маргарет, коли бачить твоє скам’яніле лице і стиснуті губи?

— Звідки мені знати? Я ніколи не запитував її про це. Ви заборонили мені.

— Ха! У вашому віці, живучи в одному домі, я б довідався про все, не порушуючи слова. Однак темпераменти бувають різні, а ти занадто чесний для закоханого. Скажи, злякалася вона сьогодні, коли цей негідник кинувся на тебе з мечем?

Пітер замислився:

— Не знаю, я не дивився на неї. Я дивився на шотландця та його меч, інакше був би мертвий я, а не він. Але, звичайно, Маргарет дуже перелякалася, коли той негідник схопив її, тому вона що є сили гукнула мене.

— Ну, й що? Яка в Лондоні жінка не гукнула б на допомогу такого хлопця, як Пітер Брум, станься таке? Гаразд, ти повинен запитати Маргарет, і негайно, якщо зможеш відшукати слова. Повчись у цього іспанського лорда — шаркай ногою, кланяйся і лести, розповідай їй всілякі небилиці про війну, присвячуй вірші її очам та волоссю. Пітере, ти ж не дурень. Невже я в мої літа маю тебе вчити, як залицятися до жінок!

— Можливо, сер. Я не здатний на таке, а вірші мені важко читати, а не те що писати. Але я можу запитати і дістати відповідь…

Джон Кастелл нетерпеливо похитав головою:

— Запитуй, якщо ти хочеш, але ніколи не сприймай відповіді, коли вона негативна. Краще зачекай і запитай ще раз…

— І якщо треба буде, — продовжував Пітер, не помічаючи, що його перервали, — я можу цьому іспанцеві переломити кістки, як гілляччя.

— Ну що ж, можливо, тобі й доведеться це зробити раніше, ніж усе це закінчиться. Щодо мене, то я гадаю, що кістки ламати йому треба. А ти роби як знаєш, запитуй як умієш. Але запитуй! Я хочу знати відповідь до завтрашнього дня. Проте вже пізно, а мені треба тобі дещо сказати. Мені загрожує небезпека. Про моє багатство прочули за кордоном, і є чимало людей, котрі мріють поживитися. Серед них, я гадаю, і деякі високі персони. Так от, Пітере, я хочу згорнути свою торгівлю і зникнути туди, де ніхто мене не знайде, — у твій замок у Дедхемі, якщо ти надаси притулок мені там. Уже минуло більше року відтоді, як ти завів мову зі мною про Маргарет. Я збираю свої гроші в Іспанії та Англії, вкладаю їх невеликими сумами в надійні діла, купую коштовності чи позичаю гроші купцям, яким я довіряю і які не пограбують ні мене, ні моїх близьких. Ти гарно працював у мене, Пітере, але ти не купець, у тебе немає цього в крові. Грошей у нас більше ніж достатньо, я передам своє діло іншим. Вони продовжать його під своїм ім’ям, але на паях, і, якщо бог дасть, святки проводитимемо в Дедхемі.

У цей час прочинились двері, і в кімнату зайшов слуга, якого Кастелл посилав стежити за іспанцем.

— Ну, що скажеш? — звернувся до нього Кастелл.

Слуга вклонився і почав розповідати:

— Я йшов за сеньйором, як ви наказали мені, до його будинку, але він не помітив мене. Він живе неподалік Вестмінстерського палацу, в тому ж великому будинку, де й посол де Айала. Люди, які стояли біля його будинку, знімали перед ним капелюхи. Потім я помітив, що дехто з них пішов до таверни. Я подався слідом за ними, замовив собі вина і почав дослухатися до їхніх розмов. Іспанську мову я знаю добре, бо служив п’ять років у вашій конторі в Севільї. Вони обговорювали сьогоднішню бійку і казали, що якби вони піймали того довготелесого хлопця, маючи