Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

— Мене абсолютно не обходить його душа! — роздратовано буркнув Пітер. — Якщо в цього негідника була душа, то він мав сам потурбуватися про неї. А фіалки я збираю для тебе.

У Маргарет широко розкрились очі. Пітер ніколи не мав звички дарувати їй квіти. Не дивина, що він мав такий чудний вигляд.

— Ну, тоді я допоможу тобі їх зв’язати. Ти знаєш, чому я встала так рано? Це через тебе. Я негарно поводилася учора ввечері. Я розгнівалась, бо ти суперечив мені, коли я хотіла залишитися подивитись на короля. Я так і не подякувала тобі за все, що ти зробив, але в глибині душі я така вдячна тобі. Ти був уособленням благородства, коли стояв з мечем у руці, оточений англійцями. Іди сюди, і я як слід подякую тобі.

Пітер од розгубленості впустив і решту фіалок. У цю мить його осяяла ідея, і він відповів:

— Ти бачиш, я не можу підійти до тебе. І якщо ти справді хочеш подякувати мені за таку дрібничку, іди сюди і допоможи мені зібрати ці фіалки, хай би їм біс, у них такі короткі стеблинки!

Маргарет трохи почекала, потім підійшла ближче, нахилилась і почала збирати одну за одною фіалки. Пітер розсипав їх на досить великій площі, тому спочатку він та Маргарет перебували далеко одне від одного, але в міру того, як фіалок ставало дедалі менше, вони зближались. Нарешті на землі залишилася тільки одна квітка, й обоє потяглися до неї. Маргарет схопила фіалку, а Пітер — її руку. Вони випростались, і їхні лиця опинилися зовсім поруч — очі Маргарет сяяли, а в Пітерових очах спалахнуло полум’я. Мить дивилися одне на одного, потім несподівано Пітер поцілував її в уста.

— Пітере! — задихнулася схвильована Маргарет. — Пітере!

Але Пітер не відповідав, його обличчя так зблідло, що шрам від удару меча, який перетинав щоку, здавався червоною ниткою узору, вигаптуваного на білій скатертині.

— Пітере, — повторила Маргарет, вивільнюючи свою руку, — ти розумієш, що ти наробив?

— По-моєму, ти сама розумієш, — пробурмотів Пітер, — для чого ж мені пояснювати?

— Отже, це не випадково! Отже, ти справді цього хотів! І тобі не соромно?

— Якби це було випадково, то я за те, щоб частіше траплялися такі випадковості.

— Пітере, відпусти мене! Я зараз же про все розповім батькові.

Пітер радо усміхнувся:

— Можеш йому про все розповісти. Він не гніватиметься. Він сам сказав мені…

— Пітере, як ти посмів ще й обманювати! Чи не хочеш ти мене переконати, що мій батько наказав тобі поцілувати мене і зробити це неодмінно о шостій годині ранку?

— Він нічого не казав про поцілунки, але я гадаю, що він це мав на увазі. Він сказав мені, що я можу просити тебе вийти за мене заміж.

— О, це зовсім інша річ! — відповіла Маргарет. — Коли б ти попросив мене вийти заміж і я після тривалих роздумів відповіла б “гаразд”, чого мені, звичайно, не слід було б робити, тоді, може, перед нашим весіллям ти міг би мене поцілувати… А ти почав з цього, що є з твого боку безсовісно й аморально, і я ніколи більше не розмовлятиму з тобою.

— Тим більше я повинен з тобою поговорити, — покірно завважив Пітер, — якщо в мене є така можливість. Ти не повинна зникати, перш ніж не вислухаєш мене. Послухай, Маргарет, я кохаю тебе відтоді, коли тобі ще було дванадцять років…

— Це нова неправда, Пітере, чи ти з’їхав з глузду. Якщо ти кохаєш мене цілих одинадцять літ, ти б сказав мені про це.

— Я давно хотів сказати, але твій батько заборонив мені. Я просив у нього дозволу п’ятнадцять місяців тому, та він узяв з мене слово, що я нічого не скажу тобі.

— Нічого не скажеш?.. Але ж він не міг змусити тебе ніяк цього не виявляти.

— По-моєму, це одне й те саме. Тепер я розумію, що поводився, неначе дурень, і, здається, змарнував час.

Пітер був такий пригнічений, що Маргарет трохи подобрішала.

— Ну що ж, — мовила вона, — в усякому разі, це було

чесно, і я рада, що ти чесний.

— Ти щойно сказала, що я брехав… двічі. Якщо я чесний, як я міг брехати?

— Я не знаю. Навіщо ти загадуєш мені загадки? Дозволь мені піти й забудь про все це.

— Після того, коли ти прямо мені відповіси. Ти вийдеш за мене заміж? Якщо ні, то тобі нічого йти, бо тоді піду я й більше тебе не турбуватиму. Ти знаєш мене і знаєш усе про мене. Мені нічого більше тобі сказати, окрім того, що хоча ти можеш знайти кращого чоловіка, ти ніколи не знайдеш такого, який кохав би тебе й піклувався б про тебе більше, ніж я. Я знаю, що ти дуже вродлива і дуже багата, а я негарний і небагатий. Я не раз благав небо, щоб ти була не такою багатою й не такою вродливою, бо це часом приносить нещастя жінці, коли вона чесна й має одне серце, аби віддати його чоловікові. Але це так, і я нічого не можу змінити. Незважаючи на те, що в мене мало шансів на успіх, я вирішив довести справу до кінця. Чи є в мене якась надія, Маргарет? Скажи мені, щоб покласти край моїм стражданням. Адже я не вмію багато говорити.

Тепер розхвилювалась Маргарет, звична кокетлива впевненість облишила її.

— Так не годиться, — прошепотіла вона, — і я не