Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард
— Еге ж, — завважив Пітер. Йому не подобалися манери та занудні пояснення цієї людини. — Треба знайти пана Кастелла.
— Ми дуже вдячні вам, що ви прийшли попередити нас, — пробурмотіла Маргарет. — Я піду пошукаю батька. — І вона прошмигнула повз іспанця.
Д’Агвілар подивився їй услід і обернувся до Пітера:
— Ви, англійці, міцні люди: ви не боїтеся прохолодного весняного повітря. Хоча в такому товаристві я б теж не боявся. Вона справжня красуня. Я по цій лінії маю деякий досвід, але такої жінки ще ніколи не бачив.
— Моя кузина досить гарна, — холодно відповів Пітер, якому дуже не сподобалися слова іспанця.
— Авжеж, — продовжував д’Агвілар, не звертаючи уваги на Пітерів тон, — вона така гарна, що гідна іншого становища — не дочки купця, а благородної леді, графині, яка править містами та землями, а можливо, й королеви. Королівський одяг та прикраси були б їй дуже до лиця.
— Моя кузина не прагне цього. Вона щаслива своєю скромною долею, — заперечив Пітер і відразу ж додав: — А ось і пан Кастелл.
Д’Агвілар попрямував назустріч купцеві й чемно привітався. Незважаючи на всі зусилля Кастелла приховати своє збентеження, це йому не вдалося. І д’Агвілар помітив це.
— Я дуже ранній гість, — звернувся до нього д’Агвілар, — але я знаю, що ви, ділові люди, встаєте разом із жайворами, а мені хотілося застати нашого друга раніше ніж він вийде звідси. — І д’Агвілар пояснив причину свого приходу.
— Дякую вам, сеньйоре, — відповів Кастелл, — ви дуже добрі до мене й до моєї сім’ї. Я тільки шкодую, що вам довелося чекати мене. Мені сказали, що ви шукали мене в каплиці, та я вже встиг звідти піти до контори.
— Так, я переконався в тому. Яке то незвичайне місце — ваша стара капличка! Чекаючи на вас, я пройшов у вівтар і прочитав молитву, чого не міг зробити вдома.
Кастелл непомітно здригнувся, швидко позирнув на д’Агвілара й перемінив тему розмови. Він запропонував іспанцеві поснідати разом з ним. Проте той відмовився, пояснивши, що поспішає в їхніх і власних справах, натомість попросив дозволу прийти завтра, в неділю, на вечерю, а заодно й розповісти, як ідуть справи, — цієї пропозиції Кастелл не міг не прийняти.
Отже, іспанець ввічливо відкланявся і вийшов із дому. Він прийшов сюди пішки, без супроводу. Завернувши за ріг, д’Агвілар натрапив на Бетті. Вона поверталася звідкись з дорученням, яке вважала за краще виконати саме зараз.
— Як! — вигукнув д’Агвілар. — Знову ви! Сьогодні святі милостиві до мене. Прошу вас, сеньйоро, пройдіться трохи зі мною. Я хочу вас про дещо запитати.
Повагавшись мить, Бетті погодилася. Не часто їй випадало пройти по Холборну з таким благородним кавалером.
— Ви не соромтеся свого скромного плаття, — мовив д’Агвілар, — з такою статурою, як ваша, можна вдягатися в будь-що.
Цей комплімент змусив Бетті зашарітись од задоволення — вона дуже пишалася своєю статурою.
— Чи хотілося б вам, — продовжував д’Агвілар, — мати мантилью із справжнього іспанського мережива? Ну, то ви одержите її. Я привіз одну таку мантилью із Іспанії й подарую її вам. Я не знаю жодної жінки, якій би вона личила б більше, ніж вам. Однак, пані Бетті, ви мені сказали неправду про вашого хазяїна. Я пішов у каплицю й не знайшов його там.
— Він був там, сеньйоре, — заперечила Бетті, щоб виправдатися перед цим приємним і вишуканим іноземцем. — Я бачила, як він зайшов туди за хвилину до вашої появи і не виходив звідти.
— Тоді, в такому випадку, куди ж він подівся, сеньйоро? Може, там є склеп?
— Не знаю, але там, за вівтарем, є маленька кімнатка.
— Он як! А звідки ви знаєте?
— Одного разу я почула голос за запоною, підняла її трохи і побачила напіввідчинені потаємні двері. За ними був пан Кастелл, він стояв навколішки перед столиком і виголошував молитву.
— Дивно! А що було на столику?
— Лише дерев’яний ящик дивної форми, схожий на маленький будиночок, два підсвічники та кілька сувоїв пергаменту. Але, сеньйоре, я зовсім забула — я обіцяла пану Кастеллу нікому про це не розповідати. Він тоді обернувся й накинувся на мене, немов сторожовий пес. Ви ж нікому не скажете про те, що я вам повідала?
— Ніколи. Мене не цікавлять особисті справи вашого хазяїна. Я хочу вас запитати про інше. Скажіть, чому ваша прекрасна кузина не заміжня? Хіба в неї немає залицяльників?
— Залицяльників? О, скільки завгодно, але вона відмовляє їм і вдає, що вони її не цікавлять.
— Може, вона закохана в свого кузена, цього довготелесого, здоровенного й міцнолобого майстра Брума?
— О ні, сеньйоре, не думаю. В нього не може закохатися жодна жінка — він надто суворий 1 мовчазний.
— Я згодний з вами, сеньйоро. Тоді, напевно, він закоханий у неї?
Бетті похитала головою.
— Пітер Брум не думає про жінок, сеньйоре. В усякому разі, він ніколи не говорить ані про них, ані з ними.
— Ну, це якраз свідчить про інше. Та, врешті-решт, це не наша справа. Я просто радий почути, що між ними нічого немає, бо ваша хазяйка повинна вийти заміж за людину високого роду і стати благородною леді, а не дружиною купця.
— Звичайно, сеньйоре. Хоча Пітер Брум не купець, у всякому разі з народження. Він дворянин і був би сером Пітером Брумом, якби його батько не воював проти нинішнього короля і не був позбавлений своїх земель. Пітер Брум солдат, і, кажуть, дуже хоробрий. В цьому всі могли пересвідчитися вчора ввечері.