Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

— Річ не в цьому. Як я можу просити його, дворянина, християнина за народженням, одружитися з дочкою єврея, котрий усе життя молився Христу, а насправді заперечував його!

Тут Пітер підняв руку.

— Припини цю розмову, — сказав він. — Навіть якби твій батько був самим Іудою, який це має стосунок до тебе і до мене? Ти належиш мені, а я тобі доти, поки смерть не розлучить нас. І ніяка віра іншої людини не може стати між нами ні на мить. Сер, ми дякуємо вам за довіру, і будьте певні, що, хоча все, що ви сказали, засмутило нас, ми любитимемо й поважатимемо вас анітрохи не менше через те, що знаємо правду.

Маргарет, ридаючи, припала до грудей батька.

— Пробач мені, якщо я була різка. Адже я нічого не знала про це, а мене все життя вчили ненавидіти євреїв Яке мені діло до того, якої ти віри, — адже для мене ти тільки любимий батько!

— Навіщо ж тоді плакати? — спитав Кастелл і ніжно погладив її по голові.

— Тому що тобі загрожує небезпека. Принаймні ти так кажеш, а коли з тобою щось станеться… що я тоді робитиму?

— Сприйми це як волю божу і, коли удар упаде на мене, зустрінь його хоробро, як, сподіваюся, зустріну його я. — Кастелл поцілував Маргарет і вийшов Із каплиці.

— Виявляється, радість і біда ходять поруч, — прошепотіла Маргарет.

— Авжеж, люба, вони близнюки. Але якщо вже ми знайшли радість, то не злякаємося й біди. Нехай чума забере всіх попів та весь їхній фанатизм! Христос старався навернути всіх євреїв у свою віру, але він не закликав убивати їх. А щодо мене, то я поважаю людину, яка тримається своєї віри, і можу пробачити їй, бо це попи змусили її прикидатися й брехати. Моли бога, щоб ми швидше повінчалися і спокійно виїхали із Лондона туди, де зуміємо сховати твого батька.

— Я молю, молю… — прошепотіла Маргарет, наближаючись до Пітера.

Незабаром в обіймах одне одного вони забули про всі страхи.

Наступного ранку — це була неділя — Пітер, Маргарет та Бетті вирушили на месу в храм святого Павла. Кастелл, пославшись на кепське самопочуття, залишився вдома. Тепер, коли його таємниця вже не була таємницею, він вирішив, наскільки це можливо, уникати відвідин християнського храму. Тому він вдавав хворого. Але Маргарет це весь час непокоїло. Що ж буде0 Бо не можна весь час вдавати хворого. А не відвідувати церкву — означало оголосити себе єретиком.

Коли Пітер, Маргарет та Бетті виходили із церкви, Пітер помітив двох іспанців, обличчя яких видалися знайомими. Йому здалося, що вони стежать за ним. У натовпі він випустив їх з очей, тому нічого не сказав своїм супутницям. Найближчий шлях до дому пролягав через поля та сади, де було дуже мало будинків. Пітер і Маргарет ішли перемовляючись; раптом Бетті, котра йшла позаду, скрикнула. Пітер підвів голову й побачив двох іспанців, що пролазили через дірку в паркані в шести кроках од нього. Він також помітив, що іспанці тримаються за мечі.

— Уперед, сміливіше, — прошепотів Пітер до Маргарет, — я не покажу їм спини.

При цьому він теж узявся за ручку меча, який був у нього під плащем, і попросив Маргарет триматися позаду.

Вони опинилися віч-на-віч з іспанцями. Ті досить ввічливо поклонилися й запитали, чи не він майстер Пітер Брум. Розмовляли вони по-іспанськи, але Пітер, як і Маргарет, знав цю мову досить пристойно — він вивчав її в дитинстві, і йому доводилося розмовляти по-іспанськи, працюючи в Джона Кастелла, який широко послуговувався цією мовою в своїх торгових операціях.

— Так, це я, — відповів він. — У вас до мене справа?

— Ми маємо доручення до вас від одного нашого товариша, шотландця, на ім’я Ендрю, якого ви цими днями зустріли, — звернувся до Пітера один з Іспанців. — Він помер, але просив передати доручення, суть якого полягає в тому, щоб ви зустрілися з ним. Ми всі поклялися переказати вам це і простежити за тим, аби ви прийшли на побачення.

— Ви хочете сказати, що збираєтеся мене вбити, — відповів Пітер, зціпивши зуби й витягуючи меча з-під плаща. — Ну що ж, підходьте, боягузи, і ми побачимо, хто з нас складе компанію в пеклі вашому Ендрю. Маргарет, Бетті, тікайте!

Пітер скинув плащ і обмотав ним ліву руку. Іспанці на мить зупинилися — рішучий вигляд Пітера свідчив про те, що впоратися з ним буде нелегко. Коли вони рушили на нього, почулися кроки, і поряд з Пітером постали двоє слуг з мечами в руках.

— Дуже радий вас бачити, — зауважив Пітер, поглянувши на них. — А тепер, сеньйори, ви хочете все-таки передати послання?

Замість відповіді іспанці кинулися тікати. Один із слуг схопив на дорозі велику каменюку і що є сили кинув їм услід. Каменюка влучила в спину останнього іспанця і збила його обличчям у багнюку. Іспанець підхопився і, накульгуючи, побіг далі, вигукуючи по-іспанськи прокльони.

— Я думаю, — мовив Пітер, — тепер ми можемо спокійно йти додому. Сьогодні ми, напевно, більше ніяких посланців від Ендрю не зустрінемо.

— Сьогодні, можливо, й ні, зітхнула Маргарет, — але завтра чи післязавтра вони знову прийдуть. Чим усе це скінчиться?

— Ну, це знає лише бог, — похмуро відповів Пітер, вставляючи свій меч у піхви.

Коли він розповів про напад Кастеллу, той дуже розхвилювався.

— Вони хочуть помститися тобі за смерть того шотландця, — заклопотано сказав він. — Іспанці мстиві. Крім того, вони ніколи не подарують, що ти тоді покликав англійців на допомогу. Я боюсь за тебе, Пітер; якщо ти виходитимеш з дому, вони вб’ють тебе.

— Але ж я не можу весь час сидіти під замком, як щур у шпарині! — сердито заперечив Пітер. — Що ж робити? Звернутися до закону?