Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

— Перш ніж вони залишать цю країну? А коли вони це зроблять?

— Де Айала поїде зі всім своїм почтом десь не пізніше ніж через місяць. Справа в тому, що другий посол, де Пуебла, не хоче більше терпіти його і написав із своєї заміської резиденції, що один із них повинен виїхати.

— Тоді я гадаю, сеньйоре, що Пітерові краще теж виїхати на місяць.

— Дорогий мій Кастелл, ви мудрець. Я теж про те думаю І раджу вам зробити це негайно. О, сюди йде ваша дочка!

На широких дубових сходах, що вели до вітальні, з’явилася Маргарет. У руці вона тримала лампу, що яскраво освітлювала її, тоді як д’Агвілар і Кастелл стояли в напівтемряві. На ній була відкрита сукня з темно-червоного оксамиту, вишита по ліфу золотом. Колір сукні відтінював вражаючу білину її ставної шиї та грудей. її горло облягала низка великих перлів, а на голові була золота сітка, всіяна дещо меншими перлинами, із-під якої густими хвилями спадало чудове темно-каштанове волосся, що сягало колін. За наказом батька вона вдяглася, щоб мати якнайкращий вигляд, але не для гостя, а для коханого, з яким вона щойно заручилася. Вона була така вродлива, що в д’Агвілара, художника і шанувальника краси, перехопило подих.

— Іменем одинадцяти тисяч дів! — вигукнув він. — Ваша дочка вродливіша, ніж усі вони разом узяті. Вона має бути королевою і підкорити весь світ.

— Ні, ні, сеньйоре, — поквапливо зауважив Кастелл, — нехай вона залишається чесною та скромною і підкорює свого чоловіка.

— Так само і я сказав би, якби був її чоловіком, — прошепотів д’Агвілар, роблячи крок вперед і низько вклоняючись Маргарет.

Тепер світло срібної лампи, яку вона високо тримала в руці, падало на них обох, і вони мали вигляд чудової пари. Обоє високі, ставні, обоє відзначалися величавістю рухів, глибоким голосом і вимовою, сповненою гідності. Кастелл помітив це й злякався, сам не знаючи чому.

У цю мить крізь інші двері ввійшов Пітер. Він був у своєму буденному одязі сірого кольору, бо йому й на думку не спадало заради іспанця вдягати святковий костюм. Він теж звернув увагу на Маргарет і д’Агвілара, а інстинкт закоханого підказав йому, що цей чудовий іноземець — його суперник і ворог. Але Пітер не злякався, він відчув тільки ревнощі й злість. Йому раптом захотілося, щоб іспанець ударив його і щоб протягом наступних п’яти хвилин можна було довести, хто з них справжній чоловік. Він зрозумів, що це має колись статися, і подумав, що краще, аби це сталося зараз, а не згодом, тоді б один із них позбувся багатьох хвилювань. Але Пітер згадав, що він пообіцяв не виказувати своїх почуттів до Маргарет, і тому ввічливо, але холодно привітав д’Агвілара. Він повідомив, що коней поставлено в конюшню, влаштовано й людей.

Іспанець подякував йому, і вони пройшли до столу. Це була дивна вечеря для всіх чотирьох, хоча зовні досить приємна. Кастелл забув про свої побоювання і, раз у раз підливаючи вино, розповідав усілякі історії, свідком яких довелося йому бувати. Д’Агвілар, у свою чергу, охоче розповідав про іспанські війни та політику — у війнах він особисто брав участь, а політику знав до тонкощів. З його слів неважко було зрозуміти, що він один із тих, хто буває при дворах і користується прихильністю міністрів та королів. Маргарет уважно з цікавістю слухала про те, що діється у великому світі, за межами Халборна та Лондона. Вона засипала гостя запитаннями. її цікавило, хто такий Фердинанд, король Арагонський, та його дружина Ізабелла, знаменита королева.

— Я розповім вам про це кількома словами, — охоче почав д’Агвілар. — Фердинанд — найчестолюбніша людина в Європі. До того ж брехливий, коли це в його інтересах. Гроші та влада для нього над усе. Це боги, перед якими він схиляється, бо справжньої релігії для нього немає. Він не дуже розумний, зате хитрий, це дає змогу йому досягати успіхів і випереджати інших.

— Досить невтішна картина, — зауважила Маргарет. — Ну, а як королева?

— Це велика жінка! — вигукнув д’Агвілар. — Вона знає, як скористатися духом часу для досягнення своєї мети. Вона вміє виявляти м’якосердя, але під цим криється залізна рішучість.

— А до чого вона прагне? — поцікавилася Маргарет.

— Своїй владі підпорядкувати всю Європу; знищити маврів і захопити їхні землі; викорчувати єресь: навернути всіх євреїв на християнську віру чи знищити їх, — неквапом вів далі д’Агвілар, і Пітер, який стежив за ним, помітив, що його очі в цей момент сяйнули, — віддати їхні тіла очисному вогневі, а багатство — своїй казні. Таким чином вона сподівається заслужити вдячність усіх віруючих на землі та престол у раю.

Після цих слів запала мовчанка, затим Маргарет хоробро сказала:

— Якщо трони в раю засновуються на людській крові та сльозах, то яке ж каміння та вапно застосовують у пеклі, хотіла б я знати.

Не дочекавшись відповіді, вона підвелася, поскаржившись на втому, присіла в реверансі перед д’Агвіларом, батьком та Пітером і пішла.

Після того як вона пішла, розмова не клеїлася, і д’Агвілар незабаром почав прощатися. При виході він промовив:

— Дорогий мій друже Кастелл, ви розкажіть про новини, які я вам приніс, своєму родичу. В ім’я нашого блага, я сподіваюся, що він схилить свою голову перед необхідністю і таким чином збереже її на плечах.

— Що мала на увазі ця людина? — запитав Пітер, коли тупіт копит ущух удалині.

Кастелл розповів йому про свою розмову з д’Агвіларом перед вечерею, показав розписку де Айала й додав роздратовано:

— Я забув віддати йому гроші! Треба буде завтра йому надіслати.

— Не турбуйтеся, він сам прийде по них, — холодно зауважив Пітер. — Щодо мене, то коли б моя воля, я