Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

— Виїхати? Пітеру виїхати? — злякано вигукнула Маргарет.

— Так! Послухай мене, доню. Ви не можете зараз же повінчатися. Це не так просто. Треба дати повідомлення, домовитися про церемонію. На це знадобиться близько місяця. Це не так уже довго. Врешті-решт, ви тільки вчора заручилися. Тепер ось що: ніхто не повинен знати про ваші заручини. Інакше іспанці почнуть переслідувати й тебе, Маргарет. Я благаю вас, це має зберігатися в цілковитій таємниці. Ви повинні триматися подалі одне від одного, немовби між вами нічого немає.

— Як хочете, сер, — зауважив Пітер. — Щодо мене, то мені не подобається, коли приховують правду. Це завжди призводить до ускладнень. По-моєму, мені треба ризикнути й залишитися тут, а весілля влаштувати якомога швидше.

— Щоб твоя дружина через тиждень стала вдовою чи щоб оці мерзотники спалили будинок? Ні, ні, Пітер, не треба дратувати долю. Ми довідаємося, як там справи в д’Агвілара, і тоді вирішимо.

Д’Агвілар, як і обіцяв, з’явився того ж вечора, але вже не пішки й не сам, як минулого разу, а з почтом, як і личить знатному вельможі. Двоє слуг бігли попереду, розчищаючи шлях. За ними на чудовому білому коні їхав сам д’Агвілар в оксамитному плащі та капелюсі з довгим страусовим пір’ям. Його супроводжували четверо озброєних вершників у лівреях з гербом д’Агвілара.

— Ми запрошували одного гостя, чи, скоріше, він сам напросився, а частувати доведеться сімох осіб, не кажучи вже про коней! — пробурчав Кастелл, дивлячись на цю процесію із вікна горішнього поверху. — Ну що ж, нічого не вдієш. Пітер, піди простеж, аби добре нагодували слуг — вони не повинні скаржитися на нашу негостинність. Слуг можна погодувати в маленькій залі разом з нашою челяддю. А ти, Маргарет, одягни свою найкращу сукню та коштовності, що вдягала, коли я тебе минулого літа брав на міський бал. Покажемо цим вишуканим іноземним птахам, що лондонські купці теж мають гарне пір’я.

Пітер вагався, міркуючи, чи доречно влаштовувати такий розкішний прийом. Будь на те його воля, він би послав почет, який супроводжував іспанця, до таверни, а його самого приймав би в скромному одязі й за звичайним столом. Але Кастелл, який того вечора нервував і, крім того, любив іноді похвастатись своїм багатством, розгнівався й почав дорікати, що, очевидно, йому самому доведеться йти зустрічати д’Агвілара. Закінчилося тим, що Пітер, скрушно хитаючи головою, вийшов, Маргарет також метнулася виконувати розпорядження батька.

Через кілька хвилин Кастелл у своєму дорогому парадному одязі у вітальні зустрічав д’Агвілара. Скориставшись з того, що вони наодинці, запитав гостя, як справи з де Айала.

— І гарно й кепсько, — відповів д’Агвілар. — Лікар де Пуебла, на якого я розраховував, залишив Лондон, заявивши, що він ображений і що при дворі немає місця двом послам. Через те мені довелося звернутися до самого де Айала. Коротше кажучи, я двічі розмовляв з цим високопоставленим священиком з приводу абсолютно заслуженої смерті його мерзенного слуги. Де Айала вважає себе ображеним, бо в таких сутичках він уже втратив декількох слуг, тому мені з великими труднощами вдалося умовити його взяти п’ятдесят золотих — звичайно, для передачі сім’ї небіжчика, як він сказав, — і дати розписку. Ось вона. — І д’Агвілар подав Кастеллу папірця, якого той уважно прочитав. У ньому вказувалося, що Пітер Брум заплатив суму в п’ятдесят золотих родичам Ендрю Ферсона, а тому слуги іспанського посла та згаданий посол зобов’язуються ніяким чином не переслідувати згаданого Пітера за вчинене вбивство.

— Але ж гроші ми не заплатили, — зауважив Кастелл.

— Я їх заплатив. Де Айала не дає розписок замість обіцянок.

— Я вдячний вам за вашу люб’язність, сеньйоре. Ви одержите це золото до того, як залишите мою оселю. Мало хто на вашому місці так довіряв би незнайомій людині.

Д’Агвілар заперечливо підніс руку.

— Не будемо вести мову про такі дрібниці. Я прошу вас сприйняти це як знак поваги до вашої сім’ї. Інакше це було б образою для такої багатої людини, як ви. Але я маю ще дещо вам розповісти. Ви, або, скоріше, ваш родич Пітер, і далі перебуватимете в небезпеці. Де Айала пробачив йому. Але ще є король Англії, чий закон він порушив. Я сьогодні бачив короля, і він, між іншим, говорив про вас як про дуже шановану людину. До того ж він зауважив, що завжди думав: таким багатством може володіти тільки єврей; йому розповідали про вас як про вірного сина церкви, — Тут д’Агвілар зупинився й пильно подивився на Кастелла.

— Боюсь, що його величність перебільшує моє багатство, — холодно відповів Кастелл, вдаючи, що не звернув уваги на останні слова іспанця. — Що ж сказав король?

— Я показав його величності розписку де Айала, і він сказав, що коли його превелебність задоволений, то його це більше не обходить і з його боку не буде ніяких розпоряджень про судове переслідування. Але король наказав переказати вам і Пітеру Бруму, що, коли той Іще раз на вулиці влаштує бійку, бодай і вимушену, особливо між англійцями та іспанцями, він повісить його — на вимогу суду чи без суду. Король мовив про це досить роздратовано, бо його величність менше за все бажає якихось непорозумінь між Іспанією та Англією.

— Це дуже кепсько, — зітхнув Кастелл, — тільки сьогодні вранці така бійка могла спалахнути. — І він розповів, як двоє іспанців стежили за Пітером і як одного з них слуга збив ударом каменюки.

Довідавшись про це, д’Агвілар скрушно похитав головою.

— Ось з такого й починаються неприємності, вигукнув він. — Я знаю від своїх слуг, які завжди про все розповідають мені, що слуги де Айала, а,їх понад два десятки, поклялися севільською мадонною, що, перш ніж залишити цю країну, змусять вашого