Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

і в багатьох інших домівках у ті часи, велося так, що всі продавці та клерки снідали й обідали разом з господарями в одній залі, але за двома окремими столами. Винятком була Бетті, як кузина та компаньйонка дочки господаря, — вона їла за одним столом з Кастеллами. Цього ранку місце Бетті було вільним. Кастелл, хоча й сидів, глибоко задумавшись, помітив це. Ні Маргарет, ані Пітер не змогли відповісти на його запитання. Проте один із слуг, саме той, якого напередодні ввечері Кастелл посилав простежити за д’Агвіларом, сказав, що він бачив Бетті, коли проходив через Холборн, — вона йшла разом з тим самим іспанським паном. Почувши це, господар домівки спохмурнів.

Сніданок минув у цілковитій мовчанці, і, як тільки слуги залишили зал, з’явилася розпашіла Бетті.

— Де ти була? — звернувся до неї Кастелл. — І чому запізнилася на сніданок?

— Я ходила по полотно для простирадл, та його не приготували, — жваво проторохтіла Бетті.

— Очевидно, тебе примусили довго чекати, — спокійно зауважив Кастелл. — Ти нікого не зустріла?

— Тільки перехожих на вулиці.

— Я тебе більше ні про що не запитуватиму, бо ти і далі брехатимеш і братимеш гріх на свою душу, — суворо мовив Кастелл. — Відповідай мені: куди ти ходила з сеньйором д’Агвіларом і про що ти з ним говорила?

Бетті зрозуміла, що її бачили з іспанцем і що приховувати це — марна справа.

— Я трохи пройшла з ним тільки тому, що сеньйор попросив показати йому дорогу.

— Послухай, Бетті, перебив її Кастелл, незважаючи на її слова, — ти вже досить доросла дівчина і маєш відповідати за себе. Я нічого тобі не казатиму з приводу прогулянок з кавалерами. Ці прогулянки не приведуть до добра. Але затям: жоден, хто знає про справи мого дому, — і він пильно поглянув на неї, не повинен мати нічого спільного з будь-яким іспанцем. Якщо тебе ще раз побачать з тим паном, ти ніколи більше не переступиш поріг моєї домівки. Помовч, мені не потрібні твої виправдання. Забирай свій сніданок і йди з ним кудись в інше місце.

Бетті, мало не плачучи, вийшла із зали. Як вперта за своєю вдачею дівчина, вона дуже розгнівалася. Маргарет, яка любила свою кузину, спробувала щось сказати на її виправдання, але батько перепинив її:

— Дурниці! Я знаю Бетті — вона гоноровита, як павич. Вона не може забути про своє благородне походження, про те, що вона вродлива, І шукає чоловіка поважнішого від себе. А цей іспанець використовує її слабкості з корисливою метою, і я певен, що не з найкращою. Якщо ми не завадимо цьому, вона може на нас усіх накликати лихо. Та досить говорити про Бетті Дін. Я маю йти працювати.

Однак Пітер, який протягом цього часу не промовив жодного слова, зупинив його:

— Сер, нам треба сказати дещо про себе.

— Про себе? — здивовано перепитав Кастелл. — Ну що ж, кажіть. Утім, тут не місце для таких розмов. Я гадаю, що тут і стіни мають вуха. Ідіть за мною.

Він провів їх у стару капличку й замкнув двері.

— Ось тепер кажіть, у чому справа.

— Сер, — почав Пітер, — маючи вашу згоду, я сьогодні вранці попросив вашу дочку стати моєю дружиною.

— Я бачу, ти не гайнував часу, мій друже. Якби ти підняв її з ліжка чи просив її руку крізь двері, то й тоді не зміг би це зробити швидше. Втім, зрозуміло: ти завжди був людиною дії. То що відповіла тобі моя Маргарет?

— Годину тому вона сказала, що згодна стати моєю дружиною.

— Ти обережна людина, — усміхнувся Кастелл, — адже відомо, що жінка протягом години може змінити своє рішення. А що ти скажеш тепер, Маргарет, після таких довгих роздумів?

— Що я сердита на Пітера! — вигукнула Маргарет, тупнувши своєю маленькою ніжкою. — Якщо він не довіряє мені на годину, то як він може на весь час зв’язати своє життя з моїм?

— Ні, ні, Маргарет, — втрутився Пітер, — ти не зрозуміла мене. Я просто не хотів зв’язувати тебе на випадок, якщо…

— Ось ти знову мовиш те саме! — перервала його Маргарет, роздратовано й водночас задоволено.

— Схоже, мені краще помовчати, — покірливо зауважив Пітер. — Кажи сама.

— Авжеж, мовчати ти майстер. Я це знаю краще, ніж хто інший, — відповіла Маргарет, винагороджуючи себе за нудні місяці та роки чекання. — Гаразд, я скажу за тебе. Тату, Пітер сказав правду, я погодилася вийти за нього заміж, хоча це й означає вступити до ордену Мовчазних братів. Так, я згодна, не заради Пітера, звичайно, — в нього занадто багато недоліків, — а заради себе, бо я кохаю його. — І Маргарет мило всміхнулася.

— Не жартуй, Маргарет.

— А чому, тату? У Пітера такий урочистий вигляд, що цього вистачить на двох. Поглянь на нього. Давай сміятися, поки це можливо. Хтозна, чи не доведеться нам плакати.

— Гарно сказано, — зітхнув Кастелл. — Отже, ви вирішили побратися. Я радий цьому, діти мої, бо хтозна, коли можуть нагрянути ті сльози, про які щойно казала Маргарет. Візьми її руку, Пітер, і присягайся розп’яттям, яке ти шануєш. — Пітер здивовано подивився на нього, але Кастелл вів далі. — Покляніться обоє, що в будь-якому випадку, разом і порізно, при гарних чи поганих вістях, у злиднях чи багатстві, в мирні дні чи в дні переслідувань, у тяжких випробуваннях, у радості чи в горі, ви залишитесь вірними своєму слову, поки вас не повінчають, а після цього — вірними одне одному все життя, поки смерть не розлучить вас.

Кастелл промовив ці слова серйозно і схвильовано, він придивлявся до облич Пітера і Маргарет так, ніби хотів прочитати їхні найпотаємніші думки. Його хвилювання передалося молодятам — вони знову відчули страх, подібний до того, який охопив їх у саду, коли вони помітили перед собою тінь іспанця. Урочисто, майже не відчуваючи радості, природної в