Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Володимире Дмитровичу, чесно й відверто кажу: я не знаю, про що ви говорите, — щирість полковника непідробна. — Постарайтеся повторити слова голови, що і як саме він сказав.

— Берун почав із того, що до нього від «високих» людей дійшли чутки про якусь твою незрозумілу діяльність. Як пін сказав — «не зовсім зрозумілі рухи». Що ти ведеш якусь свою гру, причому робиш це не в межах службових обов’язків. А коли я сказав, що не розумію, про що йдеться, голова розізлився: «Твій любимчик готується підірвати основи держави, а ти тут прикидаєшся, що нічого не знаєш!» Потім заявив, що я з тобою заодно і що нас обох уже час посадити в тюрму. Зрозумівши, що кавалерійський наїзд не вдався, або й повіривши (хоча я сумніваюся), що мені дійсно нічого не відомо, Берун почав виховувати мене, як молодшого опера: прочитав короткий курс лекцій з питань основних завдань контррозвідувальної діяльності, мовляв, основне наше завдання — запобігати злочинам. Ось він і намагається нас із тобою попередити, щоб ми нічого не накоїли. Бо й на нас знайдуться люди, які дадуть нам по голові. І ті люди — дуже серйозні.

Шершун випалив це швидко, наче багато думав про ті слова й завчив їх.

— Ото й усе? — Зорій здивовано підняв широкі густі брови.

— Усе. Тепер, Богдане, слухаю тебе. Зразу зізнаюся: я не повірю, що все це — просто маячня чи маразм нашого голови. Диму без вогню не буває. Хоча, мені здається, ця приказка зовсім неправильна. Іноді щось димить-димить, а загорітися не може. Давай розказуй, де в цьому всьому димова завіса й що під її прикриттям робиться?

— «Людина велика у своїх задумах, але немічна в їх здійсненні», — вже трішки впевненіше почав Зорій.

— Ага, і «тільки мрія допомагає нам примиритися з дійсністю». Ти краще б Леніна цитував, бо Ремарка я надто поважаю, щоб вплутувати в наші брудні справи.

— А Леніна, значить, уже й не поважаєте?

— Богдане! — аж прикрикнув Шершун. — Не виляй, я чекаю від тебе конкретних пояснень. Якщо не довіряєш мені або просто не хочеш розповідати того, що, вважаєш, знати мені не треба — нічого не говори. Змотуймо, як кажуть, вудки — і гайда додому. Бо вже й справді смерклося, а ми як більмо в оці отут посеред льоду стовбичимо.

— Не гнівайтесь, Володимире Дмитровичу. Спробую дещо вам пояснити, але навіть не знаю, те буду говорити, чи ні. Я й сам не все до ладу розумію, більше того — не зовсім упевнений, що обрав правильний шлях. Тобто філософія задуму, з чого я й почав, процитувавши Ремарка, у мене начебто є, а от зі способами втілення цього задуму я ще не зовсім визначився.

— Ну, задум — це ще не дія. Хоч би яким він був, якщо ти про нього нікому не казав, не міг стати комусь відомим, а отже, й голові Служби, — вставив генерал.

— Та нічого, окрім філософії, ще немає. Тим більше, я ж не такий уже й дурний, щоб базікати де попало. А до Беруна могли дійти мої деякі, як на начальство, висловлювання щодо ситуації в країні. Не секрет (та й ви не раз від мене те чули), що я не в захваті від нашої нинішньої влади. Я це казав відверто й самому голові. Він при вас мене кілька разів профілактував за «провокаційні» балачки. «Будь, як усі, й не заносся» — ось його вимога. У нас же як: прийшов на службу — роби так, як скаже начальство. Думає про стратегію — начальство. У політиці петрає — начальство. А ти маєш усе робити, щоб і політика, і стратегія, сказати б, «соответствовали». Щось у державі робиться не так — не твого розуму діло. І у владі на самій горі теж на те й поставлені відповідні люди, щоб за нас, баранів, приймати рішення. Я не сказав — думати, а потім приймати рішення. А ми повинні виконувати накази беззаперечно. А хто не виконує — той «не наш». «Якщо хто приходить до Мене і не зненавидить батька свого й матері, і дружини, і дітей, і братів, і сестер, а при тому і всього життя свого, той не може бути Моїм учнем».

Так вони ставлять умови тим, хто ходить під ними й кого вони вважають своєю керованою креатурою.

— Порівняв Ісуса Христа і нинішніх фарисеїв, — Шершун не любив згадувати про Бога, як то кажуть, всує, хоча в

Біблії орієнтувався непогано й деякі широковживані цитати з житій, особливо «від Луки», знав. — їм не потрібні розумні люди.

— їм не потрібні не лише розумні люди, а й просто порядні.

Та візьміть розбавте ними вашу загуслу чорну кров! Так вони ж бояться, що на тлі розумників дурість тих фарисеїв буде ще видніша.

— А ми що можемо з цим зробити? Як сказав Ніколо Макіавеллі: «Государю, в якого не вистачає мудрості, марно давати добрі поради».

— А ми, Володимире Дмитровичу, нічого не робимо. Ми просто поволі уподібнюємося до них. Наші генерали нажераються вечорами в дорогих кабаках за рахунок бандитів або тих, які недавно ними були, а сьогодні начебто стали добропорядними бізнесменами чи навіть меценатами, а на другий день у госпіталі в «люксах» їх відкачують і бігають навколо них на цирлах наші бідні лікарі з медуправління, наче ті «вояки» повернулися не з пиятики, а зі смертельного бою, в якому захищали Батьківщину.

— Ох і злий ти, Богдане. Хіба ж усі генерали тільки те й роблять, що бухають з бандюками?

— Ні, не всі. Ви ось п’єте просту горілку з простим полканом. Та ще й в антисанітарних умовах, як говорив свого часу вельмишановний Аркадій Райкін.

— Хіба ж антисанітарними умовами