Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

(або, як варіант, — має тенденцію до ще більшого ускладнення). Це зумовлено тим, що…» Далі починалися спроби пояснення цієї ситуації, що майже завжди було лише потугами завуалювати сутність усього того, що коїлося тоді в країні. І ти ж сам знаєш: ніколи, за жодних обставин, у жодному документі ніхто не наважувався сказати: влада злочинна, у крайньому разі — імпотентна. Так було за всіх керівників спецслужби незалежної України. Скажеш — ні?

— Та що тут казати…

— Ти знаєш, зараз я абсолютно впевнений: Служба безпеки теж винна в тому, що в 1992–1995 роках Україна опинилася в дупі! І не лише керівники спецслужби, а вся система держбезпеки в той час не спрацювала як механізм захисту держави. Хоча справді жоден із голів — ні Марчук, ні Маліков, ні Радченко — не грюкнули дверима на знак протесту проти того, що коїв зі своєю камарильєю Президент, потураючи оточенню в розкраданні України. Воно ж вивозило за кордон мільярди українського багатства, яке в той час іще належало народові.

— А хто б на їхньому місці грюкнув? Може, вони все робили для того, щоб хоч якось змікширувати ту злочинну навалу, яку довелося витримати в той час українським органам державної безпеки?

— Ось тут ти, Вікторе, можливо, і маєш рацію. Ми на їхньому місці не були, — Зорій знову на деякий час замовк. — Усе ж з Євгеном Кириловичем треба зустрітися. Інша річ — чи захоче цього він? Більше того, зовсім непрогнозованою може бути його реакція на мої політичні пасажі, які він може визначити, як антивладні.

З

Зачинивши за собою двері кабінету голови СБУ, пройшовши «на автоматі» приймальню, навіть не помітивши, хто там сидить, і не попрощавшись із секретаркою Валюшею, чого не було з генералом ніколи, у коридорі Шершун зупинився.

Так нічого до кінця й не второпавши зі сказаних кілька хвилин тому слів Беруна, Володимир Дмитрович усе ж усвідомив єдине: негайно йти кудись подалі від цих важких красивих дверей, із цього коридору, з цього насиченого негативом будинку на свіже повітря, йти до дерев, межи людей зі здоровим глуздом. І хоча Шершун з досвіду й напівофіційної статистики знав, що зараз, коли він прямуватиме вулицею, йому назустріч майже кожен десятий перехожий ітиме з офіційною «жовтою» довідкою в кишені, генералові навіть серед них стало комфортніше й спокійніше, ніж там, звідки він щойно вийшов і де щільність абсурду, дурості й маразму в кожному кубічному сантиметрі повітря значно вища, ніж серед цих милих ідіотів, між яких немало й таких, які про свій ідіотизм і не здогадуються.

Шершун ішов та йшов, минаючи будинок за будинком, квартал за кварталом, вулицю за вулицею. Отямився, коли

відчув, що начебто щось змінилося навкруги, звалився якийсь тягар, який він буцім ніс на собі. Ніс так тяжко, від чого аж; (посилився, ніс найважче, що буває на цьому світі. Ніс не своє, а чуже — зневіру й підлість, нещире сумління та показушну відданість справі.

Генерал озирнувся. Поруч копошилися люди, яких було небагато. Шершун відчув, що вони його не дратують, як ще з десяток хвилин тому, коли він ішов сюди. Ніхто не звертав на нього уваги: усі ходили сюди-туди, іноді, зупиняючись, щось розглядали, обговорювали, радилися.

Шершун стояв на Андріївському узвозі, оточений сотнями картин, різних дрібничок, полотняних сорочок та лляних вишитих рушників, дерев’яних виробів. Тільки зараз, добряче спіткнувшись, він глянув під ноги й усміхнувся. Це ж треба таке! Побачив бруківку — і з’явився настрій, щезло відчуття якогось відьомського втручання, тягаря.

Генерал підійшов до таксофона, швидко набрав службовий номер полковника Зорія. Той відразу взяв слухавку.

— Богдане, привіт! Що робиш? — навмисне якомога безтурботніше промовив Шершун.

— Даю цінні настанови своєму колезі на ім’я Віктор і одночасно намагаюся допетрати, чи він їх правильно розуміє, — спробував пожартувати Зорій.

— Ага, зрозуміло. Отож коли переробиш усі нагальні справи державної ваги, без вирішення яких вона, тобто держава, може враз провалитися до бісової матері, так відразу ж можеш відпочити й помилуватися найціннішим у нашій столиці мистецьким арсеналом. Думаю, там ти матимеш змогу вибрати собі до душі один із найабсурдніших у світі сувенірів — москальську матрьошку в українському вбранні. Тільки, коли поспішатимеш, не спіткнися, як це зробив щойно я, бо для таких, як ми, асфальту тут спеціально не постелили. Можеш навіть відвідати свого улюбленого наркомана — він дуже зрадіє. Щоправда, гуляти в тих місцях бажано було б самому, без супроводу.

Щоб ніхто не заважав милуватися екзотикою середньовічних замків. Бувай.

Шершун грюкнув дверима телефонної будки й попрямував узвозом знову вгору. Перед Андріївською церквою

різко звернув ліворуч у невеличкий прохід. Саме через нього можна потрапити в тил цієї історичної споруди — там починався парк з не надто доглянутими алеями, зі щербатим тротуаром, занедбаними деревами. Але тут майже завжди малолюдно, тож будь-який хвіст Шершун міг вирахувати без особливих труднощів.

Поблукавши парком по недбало почищених доріжках, позітхавши над напіврозваленими підпорками історичної церкви, яка за такого «ретельного» догляду могла в будь-який час посунутися донизу, туди, поближче до Дніпра, генерал не зустрів жодної людини, яка пройшла б повз нього. Шершун, звичайно, розумів, що відсутність явного хвоста зовсім не свідчить про те, що його немає. «Наружка», знаючи, що стежить за своїм високопрофесійним колегою, може спокійно чекати навколо енного місця й фіксувати всіх, хто піде слідом за «об’єктом».

Мали сучасні есбеушні філери й безліч інших методів та прийомів, які добре знав Шершун, але вирішальну роль в організації зовнішнього спостереження відігравав час, потрібний, щоб організувати роботу з об’єктом на високому рівні. Коли розвідники зовнішнього спостереження поспішали чи вимушено імпровізували через зміну планів того, за ким стежили, тоді навіть у найпрофесійніших із них іноді траплялися прикрі проколи.