Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Ельвіра ще щось пролепетала, кілька банальних фраз, кілька загальних слів, потім притьмом підвелася, підійшла до капітана впритул і промовила:

— Богдане, ну?

— Що ну? — капітан уже зрозумів, до чого йдеться. Але, чекаючи на якусь підступність, думав, як викрутитися.

— Ліжко. Це єдине, що потрібно мені зараз. І негайно. Потім можеш робити й думати все, що завгодно. Мене це вже не цікавитиме.

Вона притиснулася до Богдана так міцно, що капітан відчув її і руди аж спиною. Лише на мить він закляк від несподіваного повороту подій, а вона зненацька схопила його в оберемок, і з такою силою жбурнула на ліжко, що він мало не вдарився головою об стіну.

Отямився, коли Ельвіра, осідлавши його, трудилася так, що єдине, про що він міг думати, так це тільки проте, як він завтра виправдовуватиметься перед своїми сусідами.

Ельвіра спочатку сопіла, потім стала потихеньку завивати і врешті стриматися вже не могла… І лише те, що її рот затулила Богданова долоня, не дало змоги жінці закричати на весь санаторій тієї миті, коли, здавалося, до неї підімкнули 220 вольт — так її трусонуло. Ельвіра впала капітанові на груди. її перса виявилися великими й пругкими, аж ніяк не схожими на ті, які Богдан бачив у інших, значно молодших жінок.

— Оце так… — лише прошепотіла, злізаючи з нього. Вона і справді злізла, як злазять з коня. Не соромлячись, не прикриваючись, підійшла до своєї сумочки, дістала серветку, не відвертаючись, витерла своє грішне місце, одяглася й вийшла.

Капітан ще довго лежав, не міг оговтатися. Він так і не встиг відчути, гарно йому було чи ні…

Ранком вони зустрілися на пляжі. Капітан лише тепер роздивився, що Ельвіра мала чудову фігуру й вигідно вирізнялася серед інших, молодших за неї жінок, які в свої двадцять-тридцять років уже встигли взятися жирком.

Після вечері Ельвіра запросто підійшла при всіх до капітана.

— Я завтра від’їжджаю додому, в Москву. Якщо ти не проти, я прийду до тебе. На всю ніч, — додала вона.

— Приходьте, — несподівано для себе сказав капітан.

Піймав себе на тому, що чекає її. А Ельвіра все не йшла. Уже в

коридорі затихли кроки відпочивальників. Ельвіри не було. Більше капітан її в санаторії не бачив.

Наступного дня в їдальні за сніданком на тому місці, де донедавна сиділа Ельвіра, трапезувала якась жінка років шістдесяти…

…Генерал-прикордонник нічого не підозрював. Усе йшло, як і раніше. Ельвіра чудово робила свої домашні справи, була прекрасною матір’ю і вірною… донедавна — вірною дружиною.

Як і в кого Ельвіра дістала номер київського телефону капітана — загадка. Дзвінок пролунав у його кабінеті приблизно за півроку після того пам’ятного випадку в Сочі.

Діалог телефонний — короткий, але зрозумілий. Вона хоче його бачити й завтра вже виїжджає до Києва. Просить замовити готель і зустріти її.

Капітан, як виявилося, зробив це із задоволенням. Готель «Київ» став для неї і для нього на дві ночі чудовим пристановищем.

їм було гарно. Жодних слів кохання, навіть без особливих пестощів. Тільки шалений секс. Секс — до нестями, до запаморочення, до виснаження, до конвульсій замість оргазму.

Поїхала, нічого не сказавши, нічого не попросивши, нічого не пообіцявши…

Якось, перебуваючи у відрядженні в Москві, капітан зателефонував Ельвірі. Вона приїхала в готель, де він зупинився, сказала, що рада його бачити, але від інтиму відмовилася. Вона все розповіла своїй другій половині про стосунки з Богданом, назвавши ім’я і прізвище капітана, і пообіцяла чоловікові більше нічого подібного не робити…

Під ногами, відгукуючись дитинством, скрипів свіжий білий сніг. Таких снігів не було давно. Богдан Данилович Зорій ішов пухкою білою скатертиною, а з дитинства випливали інші сніги: великі, важкі, з заметами до дахів сільських хат. Згадалися колишні зими з крутими морозами, з дитячими розвагами, безтурботними мріями про неодмінно щасливе майбутнє. Коли все життя ще попереду. Коли навіть не задумувалися, яким воно буде. Те життя. Просто жили. Увесь світ — біля ніг: безмежний, добрий, передбачуваний. Ще не відчули на собі явної людської підлоти, хвороб, нещасть, горя, втрат. Це все теж ще було попереду. Десь там — далеко-далеко. Одне слово — в майбутньому. І тяжкі розчарування, і зради, і смерті рідних, і зневіра, і нелюбов.

Він добре пам’ятав заметілі, що вкривали снігом усе навкруги так, наче ніколи й не існувало чорної ріллі, вилинялої жовто-брудної трави…

В уяві Богдана Даниловича спливли снігові кучугури, які тоді так укрили їхню вулицю, що люди мусили ходити не у хвіртки, а просто через паркани. Зорій згадав, як у переддень весни з ентузіазмом і задоволенням, без жодного примусу санчатами вивозили з подвір’я на город важкий спресований сніг. Це щоб тала вода не підтопила погріб, де зберігалися буряки, картопля, морква, стояли діжки з квашеною капустою, засоленими огірками й помідорами. Попри ці потуги з вивезенням десятків тонн снігу в погребі завжди стояла вода, в якій плавало все, що там було, псуючись і викликаючи жаль та щем за даремно витрачені час і сили. І хоч виносили воду відрами, вона знов і знов прибувала, і знов і знов її виносили та виливали у двір.

А нині вже з десяток днів безперестанку сипле